Завантажити

наверное, обиделся, если бы понял хоть слово!
ГРУША: — Скажу простіше: я, як педагог-дефектолог, мушу визнати, що твоя тахілалія легко виправляється і є результатом прогресивного неврозу.
ДМИТРО (ошерешено): — Прогрессивного… Это тебе стало понятно после того, как я произнес слово «гу-и»?
ГРУША: — І з цього також. Продовжимо далі?
ДМИТРО: — Как скажеш.
ГРУША: — Хочу почути усю фразу повністю.
ДМИТРО: — В смислі про “гу-і”? Можу почати з кінця, все одно, нічого не зміниться.
ГРУША: — Розумні починають спочатку.
ДМИТРО: — “_ю_і, _ю_і! На_еті_и гу_і!” Пардон, но це не українська мова.
ГРУША: — Пропоную замість риски поставити у ці слова будь-яку іншу літеру і даю тобі на це хвилину. (Знімає з руки годинника, щоб відміряти хвилину.) Почали!

ДМИТРО ходить довкола карток і напружено думає, вставляючи різні літери.

ГРУША: — Залишилось десять секунд!.. Залишилось п’ять!.. Секунда... Я тебе слухаю.
ДМИТРО (з раптовою байдужістю): — Не розумію, Груша, для чого все це?
ГРУША: — Ти знайшов вірний варіант?
ДМИТРО: — Ні. Діти і дурні говорять правду.
ГРУША: — Дмитре, ми умовились вчити мову. Я ж не ображаюсь за “каністру”, доньку-недоумка і матір-п’яницю, бо... це не твої слова... І це не тема нашого уроку.
ДМИТРО: — А яка тема нашого уроку, любов?
ГРУША: — Якщо скажеш, що написано на картках, то темою уроку може бути і любов.
ДМИТРО: — “Люлі, л-люлі! Налетіли гулі!” (Промовляючи скоромовку, ДМИТРО збився. І після першої спроби промовив її ще раз, але дуже повільно.)
ГРУША: — От бачиш, як непросто уміти виразно і чітко говорити. А тепер прокажи мені цю скоромовку на одному видихові... Тобто, удихни у себе повітря, спусти його у живіт, у самий пах, щоб воно перекотилось тобі униз до перетинки...
ДМИТРО: — Куди?
ГРУША: — До діафрагми... І затисни його там м’язами, немов велику ґулю, потім повільно випускаючи повітря у голосники, скажи усю скоромовку...

На цих словах Ляля ГРУША поклала собі руку на живіт і показала, як це слід зробити. ДМИТРО спробував, але у нього не вийшло і він спитав.

ДМИТРО: — Як?

ГРУША підійшла до ДМИТРА і притулила свою руку йому на діафрагму. ДМИТРО вдихнув на повні груди, затримав віддих, укляк, почервонів з натуги, позираючи на Ляліну руку у себе на животі, і настовбурчився, ніби наелектризований.

ГРУША: — Нум!.. (Трохи натисла ДМИТРОВІ на діафрагму.) Видихай повітря і кажи слова: “Люлі, люлі! Налетіли гулі!”
ДМИТРО: — “Люлі, люлі! Налетіли гулі!” (На останньому слові він повернувся лицем до ГРУШІ.)
ГРУША: — Що?
ДМИТРО (посміхається): — Так і хочеться сказати якусь дурницю?
ГРУША: — А ти не кажи. Краще, щоб дурниці за тебе казали інші.
ДМИТРО (ображено і зовсім по-дитячому): — Ти ж обіцяла, що поговоримо про любов!
ГРУША: — Хай так. Але про любов говоритиму тільки я. А ти слухатимеш. Ти ж учень?
ДМИТРО: — Я.
ГРУША: — Тож слухай: “Я люблю тебе рідненько”...
ДМИТРО: — Отак-так зразу?!
ГРУША: — Ні, поступово.
ДМИТРО: — Мама була права.
ГРУША: — Хіба? Я не помітила, що вона обізнана з усіма членами і формами...
ДМИТРО (уриваючи): — Як тобі не стидно казати так про маму і форми..?!
ГРУША: — Не соромно, бо маючи такі форми, необов’язково дбати про синтаксис!
ДМИТРО: — Ого-го, ну і втулила...
ГРУША: — Вибач, Дмитре, прохопилось... Як викладаю, то я трохи шаленію! Отже, повторюю: “Я люблю тебе рідненько”... Де тут прямий додаток?
ДМИТРО: — І це все, що ти хотіла мені... мене... спи... за... питати?
ГРУША: — Це ази... А те, що від Адама, затирається першим в пам’яті... То, що у цій конструкції можна назвати прямим додатком?
ДМИТРО: — “Тебе”.
ГРУША: — Молодець! А кажеш — не розумієш!
ДМИТРО: — Чому ж, я знаю, де у цій конструкції пр-присудок і той, як його — п-підмет, і даже о-означення з відтінком порівняння!.. Але тебе я не розумію!
ГРУША: — Тому що я намагаюсь розмовляти з тобою мовою тесту. Формалізую наступне питання, щоб воно звучало так, як на іспитах: “Враховуючи сталість структури речення, до якого класу мов належить українська мова — дві крапки — “а” — “П-ПР-Д”, “б” — “П-Д-ПР” чи “в” — “ПР-Д-П”?
ДМИТРО (ошелешено): — Ти таки скажена, і точно — вчителька!..
ГРУША: — Я чекаю на відповідь?
ДМИТРО: — А можна подзвонити другу?
ГРУША: — Іспити — це не гра, бо на кону твоє майбуття!
ДМИТРО: — Чорт з ним, хай буде “а” — “П-пи...ПР-р... Ди”!
ГРУША: — Дуже добре! А як звучатиме наша конструкція, якщо, припустімо, у нас структура речення “О-Пр-Д-П”?
ДМИТРО: — “Рідненько... люблю... тебе я?..” О-Пр-Д-П! Как много муки в этом звуке!
ГРУША: — Как много звука в этой муке!.. То ти вже бавишся словами, хай і не своїми!

ГРУША з поважністю лектора починає ходити по кімнаті. ДМИТРО спершу водить за нею очима, а потім, згадавши формулу знімання дівчат, підступає ближче, нахиляє вперед голову, злегка покручує тулубом, глибоко дихає і водить бровами, утуплюючись важким поглядом самця у чоло ГРУШІ.

ГРУША: — “Я люблю тебе рідненько” — так говорять тільки у нас. А от у племені каярділд, що живе в Австралії, разом зі зміною часу у реченні

читати