Завантажити

кишені піджака кантора і простягає його 3-й БАБІ.

БЕЗМИЛЬСЬКА (похапцем): — Держи й не виступай. У цього кантора пружина на двісті грам тугіша. Дядя Ваня по блату зробив... Навар з картоплі пополам!.. (БЕЗМИЛЬСЬКА слідом за ГРУШЕЮ піднімається сходами нагору.)
3-а БАБА: — А ти куди? Ми ж собирались картоплю замочить!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — У мене до вчительки вопрос возник… по знаках припинання…

БЕЗМИЛЬСЬКА, щось собі бурмочучи під носа і зосереджено дивлячись під ноги, швидко піднімається угору, сходами підземного переходу, і на самому вершку зненацька зходиться ніс до носа з ГРУШЕЮ.

БЕЗМИЛЬСЬКА (лякається): — Ой!
ГРУША (так само скрикує від несподіванки): — Це ви!?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Да!.. І я за вами!
ГРУША (нітиться): — А я до вас! Хвалити бога, ви передумали!.. Вибачте, що я у такий нахабний спекулятивний спосіб продала вам усю мою картоплю! Ось ваші гроші і... !
БЕЗМИЛЬСЬКА (не дає договорити): — Гроші? Шо-то не пойму. Ваша картошечка вже тю-тю, улєтєла! І я біжу за вами, шоб мішка ж оддать. Спасібо! (І БЕЗМИЛЬСЬКА жестом ілюзіоніста витягає з пазухи великого капронового мішка, цілком подібного на мішок Груші.)
ГРУША: — А гроші вам непотрібні... я б картоплю узяла назад...?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Господі, лапочка! Ви ішо непорчена-неморочена?.. Ай-я-яй, удівітєльно! А я думала, шо ви тіки зверху красіва!.. А про гроші забудьте — ми в расчоті!.. Болєє того, у мене до вас придложеніє єсть.
ГРУША: — Даруйте, я не комерсантка.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Придложеніє научнеє.
ГРУША (жартома): — Як з одного мішка картоплі зробити два.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Сложніш — як з одного молодого лоботряса зробити студєнта унівєрсітєта.
ГРУША: — Але ж я шкільна вчителька.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Правільно! А мой плємяннік вже другий год вступає і нікак укра?інську літєратуру не взубрить. Помогітє за дєньги..!
ГРУША: — Вам краще звернутись до викладача з вузу.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — В прошлом году обращались. Гроші злупив, обіщав, шо вступить автоматом... Но автомат, видно, заїло. А в цьом году плємянніку, як не вступить, автомат бесплатно дадуть.
ГРУША (після короткої задуми): — Скільки платите за академічну годину?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Шо?.. Ви шо, тоже за час бєрьотє?
ГРУША: — За сорок п’ять хвилин... Процес навчання ж потрібно чимось вимірювати...
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А давайте, шоб процес тягнувся до успєшного коньця. Беріть сто доларов.
ГРУША: — Та ви що! Це забагато... Я ж не професор.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — П’ятдесят січас, а п’ятдесят потом, як у вас з ним получиться. (Говорить і відразу простягає ГРУШІ зелену банкноту.)
ГРУША: — Себто, як вступить?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Як набереться од вас, як сказать... Його, кстаті, Дімою зовуть... І єсть іше одна сложность...
ГРУША: — Яка?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Він дуже істощьон... Дуже нєрвний став од усього того, шо...
ГРУША: — ...Що?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Шо в нього було багато учителів. Нєкоторі, особєно, женщіни вели себе із ним не педагогичеськи. А він же парень броский. Чуть шо, сам бросається!..
ГРУША: — Ви хочете сказати — він у вас нервово хворий!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Та ну шо ви! Нормальний парень! При всєх, як сказать, дєлах!
ГРУША: — Ви мене лякаєте більш ніж на сто доларів?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Я? Боже збав! Я вас уговариваю!.. Женщіна ви салідна, спокойна. Як, мо’, на вас криконе — ви його по головці погладьте! От він і успокоється. Він хоч упертий, а ласку любить.
ГРУША: — Ласку люблять усі.

Гасне світло.

Ява третя.

Вечір. У вітальні Широкопер спалахує світло. На дивані ДІАНА. Їй знову погано. У неї на голові мокрий кухня?ний рушник. Вона уривчасто дихає, складає губи у трубочку і трусить щоками. Хитаючись, підводиться і відчиняє вікно. БЕЗМИЛЬСЬКА вбігає з чаркою кон’яку і шматочками цитрини на блюдечкові. Дає ДІАНІ пригубити. Та п’є, цокаючи зубами по склу чарки, і навіть не закушує.

ДІАНА: — Як кажеш її звати? Госпаді, мені вже душно!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Груша Ляля... Ім’я городське... А хвамілія — народна. І це ше нічого. Помниш, як ти мучилась од своєї хвамілії Закусивоша, поки не поміняла на красіве прізвище Широкопера?
ДІАНА: — Да, дуже... Душно!.. Фу, аж спина липне... А вона із справкой? (Несподіваний протяг відчиняє двері до спальні, де спить ДМИТРО, і ДІАНА кидається їх зачиняти.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Не тіки зі справкой, вона ше й з діпломом преподаватєля. І Дімці ім’я Груша понаравиться. Канєшно, можна називати її по імені-отчеству — Лілія Степановна. Но це буде без етого... без приколу. Ми так з нею рішили... І буде вона в розовеньком вєчернім платті. Импазантово. Й, между прочім, плаття напрокат. Так шо жени іше тридцять доларов!
ДІАНА: — А чого це ви все рішаєте без мене? (Відпускає двері, які знову відчиняються. Різкий протяг хляпає відчиненою віконною шибою.) Ой! (Біжить причиняти вікно.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А шо тут рішать, якшо через неділю вступні екзамени. Іди буди його і гроші давай!
ДІАНА: — Хай ще поспить. Може твоя Груша, поки він спить, якраз і прийде і я хоч задам їй пару вопросов, чи ж вона дівствітєльно перед тим як... (зовсім стишує голос) пасть... була учителькою...
БЕЗМИЛЬСЬКА: —

читати