Завантажити

БЕЗМИЛЬСЬКУ, ще більше верещить. БЕЗМИЛЬСЬКА знову, тільки вже без тями, валиться на підлогу. У цей момент ДМИТРО встигає непомітно заскочити за спину мадам ДЕРЕҐИЗ і б’є її вазою по голові. Гасне світло…

…Яке раптом спалахує в іншому місці сцени, на перехресті міських вулиць. Знову вечір, знову сонце сіє промінь крізь лапате листя каштанів. Тільки надворі вже червень. Ніч, що надходить, несе із собою бажану прохолоду. ДМИТРО, збігає зі свого сходового майданчика, вискакує з будинку і біжить, біжить, біжить… Цей біг перетворюється на пантомімічний етюд. Впродовж бігу біля нього один за одним з’являються його друзі: Ф1, ALL і КОНЧЄННИЙ. Вони женуться за ним, хто на скейтборді, а хто і просто так, без будь-яких пристосувань. Усі їхні рухи плавні і виразні. Вони, то обганяють Дмитра, то намагаються його спинити, то навпаки, підбадьорливо закликають бігти вперед. Сонце під час їхнього бігу заходить, і фігури хлопців, ніби спалахують від зміни тіні і світла. День на межі ночі.

ALL (наздоганяє першим): — Куда ты, Димка?!
ДМИТРО: — Я убегаю!
ALL: — Куда?!
ДМИТРО: — Не знаю, Композитор!.. Не знаю!
ALL: — Это честный ответ!

ALL вмикає свій плейєр на повну потужність і лунає соло на перкусійних інструментах. Біг стає впорядкованим, ритмічним. До них приєднується КОНЧЄННИЙ і біжить поруч.

КОНЧЄННИЙ: — Убегание часто предполагает отсутствие цели! Потому что само убегание — уже цель…
ДМИТРО: — Отчего так все ужасно в этом мире полном разных языков и бесчисленных истин?!
КОНЧЄННИЙ: — Потому что мир делится и множится бесконечно… У него нет финала…
ДМИТРО: — Зверь, я больше не хочу у вас учиться клеить девушек.
КОНЧЄННИЙ: — А кто сказал, что мы их «клеим»?.. С девушками мы прощаемся с прошлым! Вот нам и весело.

КОНЧЄННИЙ, біжучи, витягає слоїк з мильною піною, підносить до вуст кружальце з скручене з дротини, дме у нього і пускає у повітря вервечку мильних бульбашок. До них приєднується Ф1.

Ф1 (біжучи поруч): — Дима все еще принадлежит вечности, потому что верит в любовь.
ДМИТРО: — Да, я верю.
Ф1: — Он страдает от абсурда жизни и поэтому много думает.
ДМИТРО: — Да, я думаю, Чекушка.
ALL: — Мы, Димка, такие же… Только научились скрывать свои чувства.
ДМИТРО: — Скрывая, вы их уничтожаете.
КОНЧЄННИЙ: — Если их не скрывать, то они уничтожат нас.
ДМИТРО: — А я не хочу прятать чувства. Зачем прятать то, во что веришь, — что есть ты сам?
Ф1: — Это самый главный вопрос, Чупа-Чупс.
ALL: — Я, Композитор и я тебе скажу, что ответом на него может быть только пауза.
ДМИТРО: — Пусть пауза — пауза между двумя ударами сердца. И если оно у меня, в самом деле, есть, то даже в безграничной пустоте и безмолвии вселенной я буду помнить его звук…

ALL натискає на кнопку плейера і дріб перкусії раптом уривається на якійсь дуже високій ноті. Усі дійові персонажі враз спиняються і застигають у паузі у позах незакінченого стрімкого руху. Дуже тихо, ніби високо у небі, чути удари серця.
Павза.
З глядачевої зали, швидко, по-діловому прямує до завмерлих на місці хлопців ДІАНА НЕЧИПОРІВНА. Вона хапає ДМИТРА за вухо. Удари серця зникають. Усе враз оживає. Хлопці розбігаються у різні боки і тікають зі сцени.

ДІАНА: — А куда ж ето ти біжиш, синочок?!
ДМИТРО: — Мама… Мама, мне стыдно…
ДІАНА: — А-а, ти, видно, шось уже надєлав, шо стидно!
ДМИТРО (дуже нервово): — Мне стыдно за вас с папой… Зачем вы?.. Зачем вы принимаете умалишенных женщин? Неделю назад какая-то ненормальная в прозрачной ночной рубахе по моей комнате с пирожком бродила!..

Діана відпускає вухо сина, нітиться, губиться і сідає на лавку.

ДІАНА: — Та то моя сестра троюродна з Закарпаття… Послє наводнєнія не було в шо вдіться.
ДМИТРО: — А чего она все время мне подмигивала, убегала на кухню и там стонала?
ДІАНА: — Стонала, кажеш?.. Видно їй в самом ділі кришу змило в тому Закарпатті.
ДМИТРО: — Ну, а теперь эта дурка в марлевой повязке — тоже твоя сестра?
ДІАНА: — Ета?.. Мадам, як її — Дереґиз? А шо такое? Вона в нас за гроші… пока у неї капітальний ремонт…
ДМИТРО: — Мама! Что ты гонишь?!
ДІАНА: — Дімочка! Не говори на цьом ужасном язику!
ДМИТРО: — Ты, вообще, думаешь, что говоришь?
ДІАНА: — Я как говору, так і думаю. А шо?
ДМИТРО: — А то, что мне страшно представить до какого двуязычного бреда ты можешь додуматься на своем суржике!

У цю мить з будинку вискакує, похитуючись, мадам ДЕРЕҐИЗ з розбитим дзеркальцем отоларинголога і з мокрою марлевою пов’язкою тільки вже не на обличчі, а на голові. В руках у неї валіза. Червоні губи, ща намальовані на пов’язці, ізсередини напинає велика ґуля.

ДІАНА (звертаючись до Дереґиз): — Я не по?йняла?!.. Ви шо, Інна Карловна, вже убігаєте, а как же..?
ДЕРЕҐИЗ: — Мы с вами так не договарывались! Вы знаете, как это называется?! Он хотел мэня отчленовредительствовать! (Розвертається і біжить геть.)
ДМИТРО: — Боже мой, какой отстой!
ДІАНА (навздогін Дереґиз, сторожко подивляючись на ДМИТРА): — Вернись, Дереґиз!.. Вернись, проклята, і віддай, шо мені должна!
ДЕРЕҐИЗ: — Я вам ничего нэ

читати