Завантажити

Степанівна. Але тобі вільно називати мене пані Ляля.
ДМИТРО: — ...
ГРУША: — Де тут у вас можна примоститись?
ДМИТРО: — ...

ГРУША раптово кидає ДМИТРОВІ м’яча. ДМИТРО навіть не простягнув руки, щоб зловити його, і м’яч заплигав по кімнаті.

ГРУША: — Либонь, підемо до твоєї кімнати. Бо тут у вас ніде. Журнальний столик для наших занять замалий.
ДМИТРО (говорить швидко, ковтаючи звуки): — А?!.. а у меня на столе компьютер, принтер, сканер, скрытая камера и... и компакты… чашка и кактус…
ГРУША: — Гаразд... Тоді для почину погратись можна і тут на дивані, чи навіть на підлозі...
ДМИТРО: — Разбудите меня, когда кончится третья мировая...
ГРУША: — Видається мені, що тебе ще ніхто не вчив на підлозі?
ДМИТРО: — ?

ГРУША знімає туфлі на довгій шпильці, витягає з “кравчучки” великі білі пластикові картки й починає їх розкладати просто на килимі. Робить усе дуже зосереджено, немовби й не зважаючи на ДМИТРОВІ реакції.

ДМИТРО: — Вы серьезно?..
ГРУША: — Якраз гратися я люблю серйозно… Ти наче наляканий чимось.
ДМИТРО: — Те-ебя я точно не боюсь!
ГРУША (не обертаючись): — Це добре, якщо ми з тобою на «ти». Так буде простіше вибавити тебе від твоїх проблем… Однак давай з тобою закладемось на…!
ДМИТРО (знову говорить швидко, ковтаючи звуки): — Мне понятно… зачем ты это со мной, но зачем такое говорить при этом… это прием, наверное… какой-то?
ГРУША: — А якщо тобі сподобається моя гра, ти далебі скажеш мені “ви”, Дмитре?

ГРУША вперше скинула на ДМИТРА оком і сіла біля нього навпочіпки, по-японськи, підкладаючи під себе ноги і дивлячись на нього ізнизу у стриманій сумовитості.

ДМИТРО: — Мне не нравится, как ты сидишь… как смотришь… как!
ГРУША: — Добре. Я сяду на канапу… Якщо хочеш, можеш сісти поряд.

І ГРУША, сповнена спокою і покірливості, підвелась з колін і сіла на диван. ДМИТРО дивився на неї заворожено, на її пливкі рухи, красиву фігуру і граційність поз, і його мимоволі потягло до вчительки й до дивана. Ледве но він підійшов, як ГРУША цілком несподівано швидко підвелась і стала перед ним, випроставшись і щось тримаючи за спиною. ДМИТРО не відступив, а тільки зашарівся. ГРУША витягла з-за спини руку із мокрим рушником. І вони обоє майже одночасно запитали одне у одного.

ДМИТРО: — Що це?
ГРУША: — Що це?

ГРУША засміялась першою. А тоді не втримавсь і пирхнув дрібним сміхом і ДМИТРО.

ДМИТРО: — А я чув твою фамілію... вона в тебе Груша!..
ГРУША: — То ти вмієш по-українському?
ДМИТРО: — З трудом...
ГРУША: — Ліпше сказати: “вмію, але зле” або ж “трохи тямлю”.
ДМИТРО: — Зачем ты... я же слышал, чем ты будешь со мной заниматься… я не спал и все слышал… мама говорила и Безмыльская…
ГРУША: — Я не знаю, що говорила твоя мама, а я збираюсь тебе навчити мові і літературі... Але спершу подивимось, чи ти вмієш говорити?
ДМИТРО: — Ну, ты и понты колотишь… и вроде ж не катакомба грязная, извини… (Сказав, зашарівся і відступив від Груші на крок.)
ГРУША: — Давай умовимось із тобою, що ти мене вчитимеш своєї мови, а я тебе — української!
ДМИТРО: — Если честно, я ненавижу лапшу…
ГРУША: — Локшину… І я, як це по-вашому, я не андерсен і з губи халяви не роблю. А ти, друже-перче, якщо хочеш витримати мордацію вступних іспитів — заха?вай, як базарити українською! А не хочеш — арівідерчі, Рома, і тут мене не стояло!
ДМИТРО: — Ого!.. Нет, ты точно не катакомба, не канистра и не… Где ты так наманьячилась говорить… губа-халява?
ГРУША: — Ти навчатися згоден?
ДМИТРО: — Да.
ГРУША: — То ходи сюди і поглянь на картки.

ДМИТРО підходить до килима з картками.

ГРУША: — Що ти там бачиш?
ДМИТРО: — Нічого... На них нічого не написано.
ГРУША: — Перегорни, яку хочеш.

ДМИТРО перевертає першу з карток, читає спершу подумки.

ДМИТРО: — Тут якийсь... рагулізм... извини... зморожено...
ГРУША: — Який?
ДМИТРО (читає уголос): — «_ю_і, _ю_і!»
ГРУША: — І як ти гадаєш, що це означає?
ДМИТРО: — Це означає маразм... скажи, а у тебе мама не алкоголічка?
ГРУША: — Бридня якась!.. Ой, вибач! (Сміється.) Хто тобі таке сказав? У мене мама вчителька...
ДМИТРО: — Щось не сходиться… а донька недоумок?..
ГРУША: — Я недоумок?
ДМИТРО: — Ні… прошу пробачення... я хотів сказати, що твоя... ваша дочка дур... дурбецил...
ГРУША: — У мене немає дітей. Тебе влаштовує така відповідь?

ДМИТРО прикушує губу і нервово хитає головою. ГРУША перегортає наступну картку.

ДМИТРО (читає уголос): — «На_еті_и...» Це якийсь прогруз, навєрно..?
ГРУША: — Як не знаєш, то перегортай далі.
ДМИТРО: — Скажи, а те, що чоловік тебе покинув — це теж неправда?
ГРУША: — Дозволь я на це питання не буду відповідати.

ГРУША знову перегортає картку.

ДМИТРО (читає): — «гу_і..» Гу-і? Від тебе я такого не чекав.
ГРУША: — Чого саме?
ДМИТРО: — Мама правильно казала: “Не скакали б дівка дрібно, якби того не потрібно.”
ГРУША (сміється): — Та в тебе ще вуса не виросли таке казати!
ДМИТРО: — Неправда. Я вуса другий рік брию. Ростуть не там!
ГРУША: — От бачиш — ти вже не белькотиш і не джерґотиш...
ДМИТРО (трохи ображено): — Я бы,

читати