Завантажити

справжнім керівником. Своїм талантом та силою згуртувати команду однодумців. І тоді навчальний заклад приваблюватиме, у першу чергу, своїм духовним єством і не зможе розчарувати студента у його виборі. Як це прекрасно навчатися у вузі, де окрім спеціалізованих предметів вчать вічним цінностям: любові, повазі, добру, щирості...
…Не знаю, яка ще пора року впливає так на людину подібно весні. Коли за вікном усіма своїми барвами розквітає природа, чується дивовижний спів птахів, зовсім не хочеться думати про навчання, роботу, виконувати якісь завдання. Пробуджується зовсім інший настрій, а теплий весняний вітерець навіює спогади, мрії…
На лекціях Геннадія Григоровича Півняка завжди панує робоча атмосфера, його слухають уважно, проте навесні він іноді читає в очах своїх студентів романтичні думки. Звичайно, навчаючись на третьому курсі й маючи 20 років, цікавіше прогулюватися з друзями тінистими алеями проспекту, ніж вивчати предмет перехідних процесів у системах електропостачання.
Та коли за кафедру стає енергійний, по-юнацьки запальний чоловік… В одну мить він руйнує стереотип з неодмінною краваткою і сповільненою ходою. «Вибачайте, друзі, але якщо ви прагнете бути професіоналами у своїй роботі, - звертається до мрійливих студентів професор, - і не тільки своєю вродою привабити майбутню дружину чи чоловіка, а й розумом – доведеться вивчити усі щойно пояснені мною формули. Не переймайтесь, адже зрозумівши їх, ви станете щасливішими як в громадському житті, так і в особистому!»
Предмет, який викладає ректор Національного гірничого університету складний, проте манера викладання настільки цікава, що мимоволі вслухаєшся у кожне його слово. Але весна… Лектору іноді доводиться повертати своїх студентів із зачарованого сонцем стану:
– Що ви побачили за вікном? Слухайте краще лекцію, адже потім, коли вийдете на перерву, хоч буде про що згадати!
Аудиторія відразу наповнюється веселим сміхом. З молоддю у професора завжди довірливі стосунки. Він уважно ставиться до кожного свого студента. Обговорює з ними важливі події, розповідає про роботу вузу на міжнародних конференціях та симпозіумах, життя студентства за кордоном та їх системи навчання. Вчить перевіреній формулі успіху – йти вперед і ніколи не зупинятися на досягнутому!
Його лекції – це передусім довірливе спілкування, цікаве й різнобічне, яке сьогодні зворушило весняне сонце. Лектору вже набридло змагатися з бажанням помилуватися чудовою погодою і, піддавшись настрою студентів, підійшов до вікна – там розкривався дивовижний світ.
Молода зелень дерев розливається по усьому подвір’ю, а у фонтані вода виплескує якусь чудодійну мелодію. На її прозоро-блакитні тихі хвилі запускає свого човника маленький хлопчик. Поряд стоїть молода жінка в легкій сукні і благає сина не підступати близько до води…неповторна мить!
Згадалося дитинство, весняна прогулянка на подвір’ї рідної хати, чарівність перших квітів, що килимом розстилалися пагорбом вниз. Якось бабуся та мама не помітили, як трьохрічний малюк швидко скотився у гущу синьооких пролісків. Радість від великої кількості квітів назавжди залишилася у його пам’яті.
Пізніше, вже ставши дорослим, рідні розповіли, як він налякав їх тоді! Адже ніхто не міг навіть припустити, що такий маленький хлопчик спуститься з великого пагорба. Шукали повсюди… Маму, Зінаїду Павлівну, переповнювало хвилювання, і, здавалося, ще трохи – й перехопить дух. Та раптом біля підніжжя узгір'я вона побачила свого маленького сина. Він лежав у пролісках і дуже уважно дивився у синє небо, по якому пропливала самотня біла хмарина. Коли мати підбігла до нього, малюк вже сидів, тримав квітку і посміхався. Пригорнувши дитину до своїх грудей, вона заплакала від щастя…
Минули десятиріччя, але ці спогади назавжди залишилися у її серці. Хоча згадується й інше, що і сьогодні боляче тривожить серце. Буває після кропіткої роботи повертається син додому, а люба, вкрита сивиною мама непорушно сидить біля старого фотоальбому, переглядаючи давнину. Там її молодість, зустріч з чоловіком, народження сина, потім донечки. А ось її випускники, дуже серйозні молоді педагоги, яких, хвилюючись, випускала у життя.
Тут вона щаслива. Але наступна сторінка така важка, як і схована за нею проклята війна. Як виміряти те лихо, що довелося пережити людству? Скільки часу минуло, але глибокі шрами ніколи вже не загояться на нашій змученій від потрясінь планеті. Зруйновані міста, села, відчайні душі та долі… Хіба їх відбудуєш?
Коли захиталася закривавлена земля, здригнулися людські серця, подружжя Півняків було змушене покинути рідну Олександрію. Нашвидкуруч зібрали якісь речі, взяли на руки восьмимісячного сина та й пішли за натовпом, боячись відірватися від нього. Хто знав куди йти? Перший великий страх війни з’явився на обрії колоною ворогів, які наступали на Олександрію. Довелося повернути до сусіднього села, де жили мати й сестра чоловіка Григорія Давидовича. Там, взявши коня, він залишив рідних і зник у полум’ї війни.

читати