Завантажити

тютюновий чад заволiкає не тiльки їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:
- От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:
- Ти, може, i в шахи вмiєш грати?
- А чого ж - умiю.
- Що-що!? - аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? - Жартуєш чи смiєшся, хлопче?
- Нi, не жартую i не смiюся.
Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
- Ти насправдi вмiєш грати в шахи?
- А чого ж, - уже смiливiше кажу те саме. - Дуже хороша ця гра.
- I вiн уже розбирається, що хороше! - попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: - Що це буде?
- Нiби ви не знаєте? - мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.
- Ми-то знаємо, - єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. - То що це?
- Король!
- А це?
- Хверзь.
- Не хверзь, а ферзь! - строго поправив мене панич.
- Хай буде по-вашому, - погоджуюсь я.
- А як ходить кiнь?
- По буквi "г".
- Це прямо неймовiрно! - чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. - Хто ж тебе вчив грати?
- Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
- Прочитав? - зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.
- Та нi.
- Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
- Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете, давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до цигарок.
- Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? - починає допитуватися попович. - До начальства, значить...
- Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.
- I що ж ти йому казав? - заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках попових уст. - Може, скаржився?
Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:
- Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, - бо я ж хлопець!
- Он як?! - здивувався пiп, i в його iмлистих очах з'явилось щось подiбне до посмiшки.
- I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
- Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна...
- Дарма, хлопче, дарма, - заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : - Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
- Не мала баба клопоту... - нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
- А ти, видно, хлопче, не промах.
- Це як коли, - вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.
Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою" в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.
Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва.
Ввечерi, пам'ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
- Здоров, парубче! - весело i так само без насмiшки вiтається зi мною голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? - Вже, бачу, дiстав нову книгу? - в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась посмiшка.
- Дiстав.
- I що воно, й до чого воно? - бере голова комнезаму книгу в руки.
- "Тарас Бульба"! - кажу поважно.
- Тарас Бульба? Хто вiн?
- Козак... - дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?
- А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
- За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?
- Знаю! - розгортає книгу дядько Себастiян. - Але хочу, щоб i ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу вдвох.
- О! - виривається те саме "о", яке в мене то радiє, то

читати