Завантажити

журиться, то не йме вiри, то вiдникується, то дивується.
- Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
- Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? - несподiвано запитав голова комбiду.
Я не знаю, що сказати, i мовчу.
- Ти? - пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в яких зараз стигне смуток.
Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
- Я, дядьку Себастiяне.
- I нащо?
- Нащо? - дрогнув мiй голос. - Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
- Он як? - сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. - Ну, спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю, дитино. Та бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, - виймає з кишенi довгий в обгортцi з пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
- Спасибi, дядьку Себастiяне, - беру таку розкiш у руки. - Може, пополам?
- Смокчи один, - засмiявсь чоловiк. - Ти спати ще не хочеш?
- Нi.
- Тодi читай. А втомишся, я почну.
- Е, нi, - не погоджуюся я. - Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.
- З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, - багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю щось незвичайне, хвилююче.
- Про що ви, дядьку?
- Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж учителя доскочити?"
- Дядьку Себастiяне, ви не теє... не пiдсмiюєтесь?
- Ти про що? - голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.
- Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
- Не жартую, Михайле... От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш- i мене чогось научиш. Не забудеш?
- Хiба таке зможе забутися? - зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А розбурханi думки на своїх свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде людська подяка i моє слово...
 
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.
- От i наговорились, i заговорились, а час iде, - вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого - чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.
Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала:
- Вже на вечорницi чешеш?
- Нi, на всеношну, - весело показував зуби i вислизав з хати у тi вечори, що навiки залишили менi свої зорi.
Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:
- Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
- А ти не брешеш? - рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
- Дивись, - опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними очима в сполосi бились довгi вiї,

читати