Завантажити

до бандитського ремесла, - гнiвно кидає голова комнезаму.
Порфирiй здригається:
- Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.
- Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене є iнша робота.
Бандит безнадiйно махнув рукою:
- Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто умiє пекти i впекти... А пам'ятаєш, Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.
- А тепер стоїмо наче на двох краях землi... Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловiк.
- Чого? Бо злоба не тримається бiля розуму, - аж якось живовидячки осiв Порфирiй.
Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше спитав:
- Яка ще напасть коловоротить тобою?
- Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день... Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився, Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.
- Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi - нi?
- Навiть трохи не так, Себастiяне... Ось тодi, коли в мене вигрiбали зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя, коли свiй свого починає їсти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога? I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене... Що тепер маю робити в цьому свiтi?
- Поки що сiдай за стiл! - наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно.
Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
- Пиши!
- Що саме? - бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.
- Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?
- Потрiбна менi ця полiтика, - обома руками вiдганяє щось од себе Порфирiй. - Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в неї, - Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: - От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм'ям властi?
- Iди додому! От i все моє казання! - спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян.
Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:
- Як ти сказав? Додому йти?
- А куди тобi ще хочеться?
- Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки.
- То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.
- Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?
- Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.
- Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба?
- В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли...
- Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..
- Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.
Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив:
- Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? - нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.
- Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.
- Ет!
- Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть.
- Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! - блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна.
- Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! - широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.
Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну.
- Ну, як, трохи полегшало? - насмiшкувато запитав дядько Себастiян.
- Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! - гигикаючи, випростується i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. - А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому.
Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу...
 
 
На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду.
Це було вдень, а

читати