Завантажити

наче хотiли одвiяти вiд себе поганi видiння.
- Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i дурна злоба? - гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.
- Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас... - понуро вiдповiв Порфирiй. Його закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
- Виломили, кажеш, долю? - теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. - А ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? - махнув рукою в той бiк, де мав стояти лiс.
- Бiда, та й годi, - зiтхає Порфирiй.
- Ну, клади свої документи! - наказав дядько Себастiян i здiйняв червону китайку.
Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:
- А нагороду - подарунок його iмператорської величностi за колишню хоробрiсть - передаю тобi.
- Скучив я за подарунком його iмператорської величностi, аж нiкуди! - неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. - Клади її до бандитської!..
Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову зiтхнув i похнюпився.
Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгiївськi хрести? Чи про безслав'я у бандi i вовчу самотнiсть у лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не помiчали плину часу?
В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до свого напiвзруйнованого, обнесеного вiйною хутiрця. Вилузуючись iз шкури, недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити з нього рай. Свiтовi перемiщення, кривавi битви, падiння царств-государств, новi революцiї i змiни влад не обходили його, наче все це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те що партiї, товариства, а навiть церква не цiкавила його. Вiн тримався того, що церква - дiло старих, а полiтика - дiло темне i не доведе хлiбороба до добра. Селянин має жити однiєю полiтикою - своїм клаптем землi i тим, що вродить на ньому. Бiля своєї земельки i худоби, тремтячи над кожною зерниною i грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак би у своїй хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до мирних днiв, може, дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок.
У двадцятому роцi на його хутiрець наїхали саме тi недалекогляднi продагенти, якi мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили дверi й почали наводити свої порядки. Порфирiй з ключами пiдiйшов до них i довго, мовчки дивився, як з його засiкiв вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв, бiль i пожадливiсть i там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мiшками парокiнну фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав:
- А тепер їдьте!
- Ми ще маємо час, - засмiялися продагенти.
- Нiхто не знає свого часу i гробовища, - чавив i зчавити не мiг злобу. - їдьте, поки тихо лихо.
Продагенти обiзвали його чмурем i почали погрожувати оперативною трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу. I тодi посатанiв Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати, вихопив з пiхов шаблю i кинувся на продагентiв. Вони, не чекаючи такого, розлетiлись iз його подвiр'я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись, взяв свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду.
В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох бандитiв, щоб зловити продагентiв. Але той лише засмiявся:
- Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема, чоловiче, в твоїй головi!
- Яка ще тут може бути полiтика? - вiдмахнувся од ненависного слова.
- А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчує, що таке продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.
Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле щастя...
I от в стражданнi i непевних надiях стоїть вiн зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч крихiтку спiвчуття.
- Нарештi позбувся свого залiзяччя, - з клекотом, хрипом i болем вичавлює вiн з себе. - Що тепер, Себастiяне, маєш робити зi мною?
- Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася

читати