Завантажити

розвиднiлось, та й снiданок парує на столi. Чуєш, як пахне? - витягує мене зi сну.
Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле зiлля на божницi, чи їжа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дiдусь.
За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянiє спориш, а на сходi ширшає небесна прозелень, яку нiжно визолочує i шафранить невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
- Прочумався, нарештi? - спiвчутливо обертається од печi мати. На її обличчi мiняться гарячi полиски, а на рукавах сорочки оживають вишитi квiти. Хоч ми й бiднi, та маємо квiти i в городi, i на коминi, i на полотнi, яке зодягає нас. - Що тобi снилось, дитино?
- Забув, - насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi мати каже, що менi треба дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
- Вмивайся, вмивайся, хлопче, - квапить мене дiд. - Час вести коняку.
Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь знає, що я дуже люблю гарячий пiдпалок, вiн бере його прямо з чорної пательнi, ломить на чотири шматки i одну четвертину, що аж димить, подає менi:
- Бери, часнич, їж та рости великим!
Еге, коли б це збулися дiдовi слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому i клепки заодно позбувся?" А щось попросиш собi, то вже зовсiм iншої спiвають: "Ти ще малий. От коли пiдбiльшаєш..."
Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотiлося. То тiльки гриби пiсля дощу за нiч повискакують з землi та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь i починаю посмiхатись. Дiдусь це помiчає i добряче мружиться менi:
- Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
- Дiду, може, повести коняку в гаї?
- Можна й у гаї, там зараз така любота! - охоче погоджується дiдусь, душа якого змалку зрiднилася з лiсом. - Тiльки далеко не заїжджай.
- I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
- От i добре, - згоджується мати. - Все якийсь приварок у хатi буде. - Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.
Надворi вже пофоркує i нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна - покiрна, а напасешся - не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш злiсть.
Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю тертися об моє плече. Iч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже всiвся холодок, виїжджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно стає менi на душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, - i од усього цього не втримався, щоб не засмiятись.
- Ти чого, шибенику, регочеш? - несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
- Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
- В пiсний день не можна.
-А я вже сьогоднi скоромину їв.
- Осквернив себе м'ясоїдженням? - погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
- Осквернив, - смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
- Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, - покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. - I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
- Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
- Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
- О, таке й скажете, - я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, - в нього ж цю науку проходив.
- I яка на смак вона? - обережно допитується чоловiк.
- Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
- I де ж ви її доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
- Де - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: - До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а

читати