Завантажити

голови. Усе ж село смiється i з мене, i з тебе.
- Та це добре, коли смiється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? - кивнув головою на хату.
Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
- I що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню ?
- Нащо нам такий непотрiб?
- I щось таки граєш?
- З горем пополам.
- Хто ж тебе навчив?
- Революцiя!
- Революцiя?.. - задумався старий. - Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
- А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
- Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi сяду i сваритись на тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти твоєї дуростi йду.
Старий, спираючись на патерицю, сiв на призьбi. А з хати небавом пробилися музика i спiв про тi василечки, що сходять на горi, про той барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь притуманенi роки свої далекi-далекiї василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки в молодостi бачив...
Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть без пiанiно в театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини? Аби ось так на вiйнах i в революцiю порешетили не його дитину, а безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було б шеретувати зерно... А йому i досi василечки сходять, барвiнок стелиться... Дивовижними стають тепер люди: дивишся - вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже й не мужик... Що воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на нас вiйсько збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв, а по селах затужать похороннi дзвони i вдови...
Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i вiн аж тепер питає, чого я прийшов.
- Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитiв вiдбили.
- Вже прочув? - смiється чоловiк.
- Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Побєдоносця був.
- Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi. От видужає - тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
- Ой, хочу, дядьку.
Ми виходимо з хати i понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську ходу, вiн тихо i болiсно заiржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
- Плаче, бiдний, од болю, - мовив iз спiвчуттям. - Чуєш, Михайле, це такий розумний кiнь, що, здається, от-от заговорить.
I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як говорить худоба, теж повiрив би.
- Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?
- Не треба, я сам.
- Не боїшся?
- Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви менi хоч трохи розтолкували одну книгу.
- Зараз?
- Коли можна, зараз.
- Якщо це дiло дуже пильне, - посмiюється голова, то ходiмо до свiтла.
В хатi вiн розгортає книжку, спочатку дивується, потiм зосереджується, насуплюється, насурмонюється, i на його щоках з'являються горбаки.
- Ти де її взяв, таку розумну?
- У попа, - розказую, як було дiло.
- Ага! - зловтiшне говорить дядько, а його обличчя так червонiє, що навiть зникають латки лишаїв. Вiн перегортає кiлька сторiнок, знов учитується, нарештi, встає з-за столу i, дивлячись менi у вiчi, говорить: -Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне - знати землю, знати i дiлити її бiдним людям. А потiм уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, i завтра ввечерi знов приходь до мене. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- То й будь здоров, - прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку...
Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю химерну iсторiю з космографiєю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, пiднялося того дня, коли селянський син нашої рiдної землi вперше в iсторiї людства пiднявся у космос... Справдi, добре смiється той, хто смiється останнiм!
 
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
- Михайле, вставай! Чуєш!
- Дi-i-ду, iще тро-о-шечки... - нiяк не можу розплющити обважнiлi повiки, а в цей час навколо мене трiскається i, наче крига, розповзається мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними полукiпками по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами над ним. Менi все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клаптi полiв, не в полукiпки, а в рядно, яке стягує дiдусь. Голос у нього м'який, лагiдний, наче дiдусь теж стоїть у снi.
- Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
- А я й не хочу купувати коня, - намарно вiдгетькуюсь од дiда. - Не хочу, та й годi.
- То який же з тебе господар буде? - посмiюється дiдусь. - Що ми вартi без худоби? Вставай.
- Діду, хоч крапелинку...
- Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм

читати