Завантажити

на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до вiкна.
До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.
- Було ж сьогоднi... - задумано згадує Сергiй.
- А було, - зiтхає Артем.
- Бiля скитка могли б вкоротити голову...
- А чого ж...
- Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
- Усе до нашого берега...
- От iнтересно, чи живе хтось на небi?
- Живе.
- Хм... А ти звiдки знаєш?
- Коли б не жили, то хто б там свiтив?
- Хiба то люди свiтять?
- Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
- Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
- Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила? Все через тiсноту.
Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола, хоч мак сiй.
Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо, зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом - горобцi. На подвiр'ї стоять ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i дядька Себастiяна.
- Та хiба це зброя, - презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
- Було таке, - смiється дядько Себастiян. - Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але й кулемети.
- Багато залiза наробили, а орати нiчим, - зiтхнув дядько Артем.
Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:
- От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.
- А чого ж, - бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною добродушно. - Добрий вечiр вам.
- I тобi, парубче, добрий, - статечно вiдповiдає дядько Себастiян, трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. - Сiдай.
- Я i постою, бiльшим виросту, - трохи нiяковiю од такої уваги до себе.
- Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, - голова комнезаму пiдводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями, а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. - То як твої дiла, парубче? - Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi здається, нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
- Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, - з гiднiстю вiдповiдаю йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
- Батько пише?
- Пишуть i знову передавали вам поклон.
- Спасибi, спасибi. Скоро приїде?
- Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi й мале й старе.
Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам - забирали в них i землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.
- Трясця твоїй матерi! - закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
- А-а-а, це ви? - засмiявся Себастiян. - Добрий день, тату.
- Ти ще й регочеш, вилупку? - пiдняв патерицю старий.
- А що ж, плакати? - скинув картуза син.
- Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд макiтри. Чи ти нiмицi об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
- То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота вiдчинити?
- Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобi усю патерицю! - попелом тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни. - I чого вас тiльки вчать бiльшовики?
- Та чогось учать.
- Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька музика - цiп i коса!
Себастiян уперто трiпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:
- Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки наслухався пекельної музики, що менi ця буде як лiки.
- Лiки! - перекривив батько. - Твої лiки тепер - сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економiї приволiк. Еж нi, не вистачило на це

читати