Завантажити

став, коли заглянув у неї? - обережно погортала кiлька сторiнок.
- Бо вона не по-нашому написана, - беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.
- Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? - Вона замислюється, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.
- Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, питається попович.
Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
- Хочу щось почитати.
- Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, - вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: - Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?
- А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, - пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.
Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує - чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
- Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.
Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.
- Ось маєш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочитаєш - принесеш! Тiльки не зашмаруй її - перед читанням руки вимивай! - ткнув менi книгу попович.
Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...
- Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? - занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.
Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
- Бачили?
- Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? - мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.
Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук...
В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не

читати