Завантажити

глина.
- Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
- Хазяйська дитина.
- А ви думаєте!
Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.
З городу не бiжить - вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.
- Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: - Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
- Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
- Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.
- Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .
- Начасничився?-смiється дiвчина. - Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:
- Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
- Аби ще сало було до нього.
- I сало в нас е борщ затовкти.
- Чом не багачi, - жалiснiє Мар'янине обличчя. - Тебе мати до мене прислали?
- НI... Я сам прийшов.
- До кого?
- До тебе, Мар'яно.
-Справдi? - знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. - От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, -посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?
- Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про своє.
- То кажи!
- Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
- Комусь на куриво чи собi читати?
- Собi.
- Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, - смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.
- Як невiльникiв? - повторюю я.
- Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.
Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
- Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.
Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
- Потiм з'їсиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, - цього тiльки й треба було котятам - вони одразу ж повисли на її спiдницi.
- Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!
- Що? - холону вiд радiсного здогаду.
- Ось! - дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. - Хай попошукають тепер її!
- Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.
- Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, - зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. - І за скiльки ти можеш її вчитати?
- Та за два днi й прочитаю.
- За два днi? - дивується Мар'яна. - А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
- Що таке, Михайлику? - перелякалась Мар'яна. - Ой, це, може, з неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.
- Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.
- А чого ж ти таким

читати