Завантажити

ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
- Чули кумедiю?
- Вiд нього й не таке почуєш, - добродушно смiється старий. - Нiхто не вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
- Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
- Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
- Гарного?
- Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись, фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i смiх не може засклити потаємної злоби.
- Мовчи, баламутний! - одразу накостричується вид i чуприна старого.
- Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i здмухує з нього невидиму пилинку. - Я вам, дiду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
- Слизькоязиким патяканням.
На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
- Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.
- Так, смертю, смертю сварилась!
- Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
- Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили Себастiяна, можна було б галушок наварити?
- Галушок? - спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько любується картузом. - Це ще не факт.
- А що тодi факт? - зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти проколов собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з ненавистю впиваються в старого:
- Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для неї знайдеться.
- За мою голову не журись - за свою богу молись: хитрiстю i дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?
- А ви знаєте, що я сiлькор? - вихоплюється в Бабенка, i вiн так пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:
- Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
- Це я не став людиною?
- Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей...
Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких, пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i дрiбним.
- Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, - смiються полiсовщики, а на їхнiх плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi бомби i гранати.
-Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. - Де розжились на нього?
- На хуторах! - Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
- Що ви робите!? - жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як i їхня окантовка. - Ще вибухне яка!
- Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб'є з тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор, скулившись, зайцем вискакує з примiщення.
За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова рука i повертає на старе мiсце.
- Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а потiм уже тiкай.
Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.
- Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
- Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, - Сергiй для переконливостi кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?
- Усе, усе!
- Тепер, може, посидиш з нами? - Сергiй чоботом поправляє репану гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.
- Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.
Я захоплено дивлюсь

читати