Завантажити

вони мають свiй вiк, - а далi обертається до мене: - Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?
- Не треба, дiду, - кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що сповзає в луги.
- Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.
- Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, - повторюю дiдовi слова.
- Он як! - дiдусь добряче натрушує посмiшку на сиву, аж пожовклу на мiсяцi бороду, далi защiбає верхнiй гудзик на моїй катанцi, а на босi ноги кладе оберемок сiна.
Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi, вискочили троє озброєних вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд однiєю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мої плечi. Пiд першим кiбцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним мiсяцем накупаний, кiнь.
"Бандити", - холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.
- Добрий вечiр! - владно здоровкається вершник на мальованому конi, а двоє других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.
- Доброго здоров'я, коли людина добра, - вiдповiдає дiд. В його голосi не чути нi страху, нi тривоги.
- Що везеш, чоловiче?
- Онука, не перелякайте його.
- Дiтей ми не лякаємо, - стишив голос вершник. - А зброю не везете?
- Нащо нам таке смiття!? - замахав руками дiд. - Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.
Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:
- Злякався?
- А ви б хiба не злякалися? - ще з опаскою пробурмотiв я.
- Звичайно, злякався б, - закивав головою вершник. - Як тебе звати?
- Михайлом.
- Славне iм'я. У школу ходиш?
- Нi.
- Еге, - невдоволено випнулись губи у вершника. - Як же ти дав такого маху?
- Мусив, бо на зиму нема чобiт.
- А ви хiба не з багатих?
Я ображено потискую плечима, а верхiвець починає смiятися, i тiльки тепер на його картузi помiчаю п'ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив дрижаки.
Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:
- Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здивуєш - ще дуже бiднi ми. Та все одно маємо вчитися: так революцiї треба! Зрозумiв?
- Аякже, геть-усе зрозумiли, - каже дiд i похитує сивою головою.
- Що ж ви геть-усе зрозумiли? - лукаво пiдсмiюється вершник.
- От слухай: революцiї треба хлiб... - починає дiд, а вершники дружно регочуть.
- Хiба не вгадав? - дивується дiд.
- Угадали, угадали, та не все.
- А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.
- Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! - Здивовано i весело заговорили вершники. - А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, - Закинувши за плечi карабiни, вони прощаються з нами.
Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями:
 
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
 
Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.
Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене:
- Житте... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи.
- Дiдусю, це насправдi? - аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.
- Атож: як сказав, так i зроблю.
- I книжку менi купите? - в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.
- I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...
- Справдi? - вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя...
 
 
I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.
В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не буває...
Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дiд зсадив

читати