Завантажити

втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як перше, i не зрiзав їх кiскою - хай собi поживуть, скiльки можуть жити.
Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.
- Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! - зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.
- Що ти тут робиш?
- От i не скажу.
- А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?
- Нi, - Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. - Я, Михайлику, шукала тебе.
- Не може такого бутиi - з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.
- От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе - в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а зайти посоромилась.
- Спасибi, Любо.
- I не кажи такого, - по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi таємниче посмiхнулась: - Михайлику, а в мене вже сестричка є.
- Маленька?
- Звiсно, маленька, - засмiялася Люба, - лежить собi в колисцi i все губами плямкає.
- I яка вона?
- Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.
- Невже вона зовсiм безброва? - не можу повiрити я.
- Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.
- Хм, - не знаю, що вiдповiсти на це диво.
- А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи - меншi сидять попереду, бiльшi -- позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, - хвалиться i радiє дiвчина.
- А чобiт у тебе також нема? - поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.
- Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?
- Там тобi чогось треба?
- Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
- Можна i заглянути, - погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди.
Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi, на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.
- А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? - запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.
- Нi, може, щось недобре трапилось? - згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка.
- От i не вгадав! - пожвавiшало обличчя дiвчинки. - Про неї i про її голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть.
- Таке врем'я, - сказав я словами дядька Себастiяна. - А що тепер Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?
- Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб тiтка не поїхала спiвати у мiсто. "Краще, - каже, - менi спiвай, я тобi буду iз усiх яєць гогель-могель колотити". I колотить! - задзвенiла смiхом дiвчина.
На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.
- Частенько сюди навiдується, ласоїд, - пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слiдiв.
Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.
Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обоє - Люба спереду, а я позаду - сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя - золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки.
- А чого їхати не хочеш?
- Бо не годиться, - засоромилася вона.
- Чого ж не годиться?
- Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий - молода. Є такi безсовiснi.
Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...
Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'ї, нi в катразi. Я пiд'їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.
I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився.
- Михайлику, не пiзнаєш?! - все тiснiше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.
- Нi, не пiзнаю,

читати