Завантажити

суфлер обернувся до зали i, розмахуючи руками, як млинком, почав совiстити людей - i що вони за народ! Коли купуєш квиток у революцiйний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навiть до елементiв, а не те що до безщасної жiнки, яка в минулу епоху мала самi тiльки пригнiчення. А далi вiн обернувся до артистки i наказав їй устати. Вона встала, обтрушуючи пил з спiдницi, засмiялась од такого однодушного спiвчуття i уваги, i в залi теж усi почали смiятися i плескати в долонi.
П'єса пройшла з таким успiхом, що пiсля завiси глядачi кинулись на сцену й почали, не жалiючи рук, пiдкидати своїх перших артистiв. Такого єднання глядачiв i митцiв я чогось потiм не бачив навiть у столичних театрах. Та й переживали, смiялися й плакали у нас щирiше, нiж будь-де.
На другий день пiсля вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь п'єсу. Вона менi розшукала "Мартина Борулю" i ще якусь зашарпану книгу. Я уважно прочитав їх, а потiм почав докопуватися, як пишуться п'єси i що означають - дiя, картина, ява та iнша премудрiсть. Це все було незвичним i дуже iнтересним. А прочитавши кiлька п'єс, я вирiшив написати свою, щоб там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, i Мар'яна, й iншi люди з нашого села. Найбiльше мене з технологiї турбувало, як виводити тi слова, що стоять у дужках, бо в п'єсах вони друкувались так, нiби їх хтось дрiбненько писав. Тодi я вирiшив усю п'єсу писати своїм звичайним навскiсним почерком, а те, що в дужках, - косувати на протилежний бiк. I все у мене пiшло нiби гаразд...
От i зараз - iще тiльки розвиднiлось, а я морочусь над третьою дiєю - нiяк не можу пiдiбрати дiвчинi слiв про любов. А пiдiбрати їх треба, бо що то за п'єса, коли в нiй мало любовi й поцiлункiв? З поцiлунками дiло простiше - їх у всiх дiях досить, а любовi мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засмiють. Нi, таки важко бути драматургом, коли тобi тiльки десять рокiв. Може, на вiршi перейти? Але яка радiсть iз них? Хто тiльки не читає на вечорах вiршi, то чогось завиває й завиває, а вiд п'єси всякий має i радiсть i печаль.
Поки я так розмiрковував над особливостями жанрiв, у хатi все свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла наша хвiртка, обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi й другi дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум'янена i осяйна Мар'яна. На її новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники.
- Добрий день i доброго здоров'я вам у хату! - приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi.
- Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, - дрогнув голос у матерi.
Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина.
Мар'яна притулилась до матерi, щось зашепотiла їй, i на материних вiях заблищали сльози.
- Не плачте, тiточко, бо я сама розплачусь, - смiючись, заплакала Мар'яна.
- Який же вiн, твiй мiсяць?
- Отакої! Невже ви його влiтку не бачили, коли вiн до мене у ваш садочок приходив? - здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась:
- Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась.
- То вийдiть - погляньте, - кивнула головою на вiкно. - Сидить собi на возi й так пишається, що далi нiкуди. - I вже тихо, тiльки матерi сказала: -Вiн княгинею i зiронькою називає мене.
- Ти й справдi зiронька, - витирає мати рукою очi. - А як вiн тобi?
- Чогось i судженим, i наче батьком здається, - пошепки сказала Мар'яна.
- Та що ти? - здивувалась мати.
- Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив.
- Ордена!? - радiсно скрикнув я.
- Атож! - гордовито сказала Мар'яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. - Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер - зась!
Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати:
- Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе.
- Як буде нагода. Прощавай, дорогий, - вона ще раз цiлує мене й виходить з хати.
На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво повертає голову до нас i приязно посмiхається. Батько першим пiдходить, здоровкається з ним.
- Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати.
- А я таки й довго шукав її. Три роки в сiдлi проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, - сердечне говорить парубок i простягає руку молодiй: - Сiдай, Мар'яно.
Дiвчина проворно вискакує на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.
Я оглядаюсь. Бiля тину, з

читати