Завантажити

- кажу я тихцем, i тепло-тепло стає менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. - Ви звiдки будете?
- Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, - радiє, печалиться i цiлує мене чоловiк. - Ну, впiзнав?
- Нi.
- От тобi й маєш, - аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.
Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де - не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою - голову.
До нас пiдiйшла усмiхнена мати:
- Пiзнав? - запитала вона батька.
- Та нi.
- Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати - жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:
- Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.
- Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, - дала свою характеристику мама.
- Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу.
- Поведете? - стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.
- Авжеж. Хочеш учитися?
- Ой, хочу, тату! - охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову.
Побалакати з батьком нам не дали сусiди, їх одразу ж набилась повна хата, на столi з'явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в'юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова:
- Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi - не вдержаться на хвостi!..
Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставної русокосої вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:
- Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк.
- Побачимо, - посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись її довгастi ямки на їцоках. - Як тебе звати?
- Михайлом.
- А вчитися хочеш?
- Дуже хочу! - так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у неї приємний, м'який i аж угору пiдiймає тебе.
- Тiльки пропустив чимало вiн, - сказала батьковi.
- Усе наздожену, от побачите! - вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. - Читати вмiю...
- Ти вмiєш читати? - здивувалась Настя Василiвна.
- Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, - захистив мене батько.
- Це вже добре. А хто тебе навчив читати? - зацiкавлено запитала вчителька.
- Я сам вiд старших школярiв перейняв.
- Ану, почитай нам щось. - Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. - Читай ось на цiй сторiнцi.
Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:
- А ти ще швидше не можеш?
- Можу i швидше, ось дайте, - йде гаразд.
- А повiльнiше теж можеш?
- I повiльнiше можу, - здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.
- Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.
Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.
- А цифри ти знаєш? - запитала вчителька.
- I цифри, до тисячi, знаю.
- А таблицю множення?
- Нi, цього не знаю, - зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.
Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору.
- Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.
- Спасибi вам, - чемно подякував тато. - Пишiть, коли на другу потягне.
Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.
- Ось тут, Михайле, будеш сидiти, - показала менi на тримiсну парту. - Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам...
Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, - нарвати ягiд бузини, надерти дубової кори, а потiм зварити їх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.
Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: "I що тiльки буде з цiєї дитини?" А дядько Микола сказав:
"Увесь пiде в мене, - це по нас

читати