Завантажити

з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:
 
Увага! Увага!
Сьогоднi о сьомiй годинi вечора
вперше в нашому селi
буде показано лицедiйство, тобто театр.
 
Цiна квитка:
пшеницi - чотири фунти,
яєць курячих - теж чотири,
гусячих - троє,
жита - п'ять фунтiв,
гречки, проса, гороху -
шiсть фунтiв.
 
Всi, всi - у театр!!!
Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж його купити квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура вилiз, а далi почала глузувати:)
- Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого доброго, i артистом захоче стати.
- Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, - заспокоїв матiр. - Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi?
- А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось тiльки на два-три замiси. Що ти на це скажеш?
Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати пiшла на село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нiчого не дали: на курячих гнiздах лежали однi бовтуни.
I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхiд до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, i двi величезнi макiтри для яєць. Щасливцi за натуру одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли в школу, а нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а другi - хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя.
Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям :
- Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи - пропустимо в театр!
- Я принесу, я ось осьдечки живу! - випередив усiх веснянкуватий Омелько.
- Неси! - наказав Гуменюк.
- А може, й сiна треба в театр? - обiзвався я.
- Нi, поки що обiйдемося без сiна, - пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр.
Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.
Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав:
- Та не товчiться, наче в мiшку, - дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кiнець столу. А я, затаївши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i... з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують "зайцiв"?
- Ти звiдки такий вискiпався? - пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок.
- Он звiдти, - невиразно промовив я. - Пустiть мене, дядьку, в театр.
- Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!
- Я вже знаю, де вони зимують... - жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих.
- А куди Макар телят ганяє теж знаєш? - уже з цiкавiстю покосував на мене парубок.
- I це знаю, - бадьорiше вiдповiв я.
- Ну, а де роги козам правлять?
- Теж знаю.
- А по чому фунт лиха?
- Це як на якому ярмарку, - посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав:
- А чого ж ти не знаєш?
- Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити.
- Iч, який планетний - чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, - i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.
Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в моєму життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мої запалали, а пiд повiками защемiли сльози.
Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзнає мене.
- Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? - не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка.
- А що з ним робити: за хвiст - i на подвiр'я! - засмiявся Андрiй.

читати