Завантажити

мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...
А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?.
Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка - i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.
З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.
"А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", - знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт...
А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.
I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.
Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй ногами i спiвом:
 
Отчего ты карапет,
Оттого, что денег нет.
Отчего же денег нет?
Потому, что карапет.
 
Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся:
- От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?
"Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
- Вгадав?
- Трохи вгадали - пробурмотiв я.
- Чого ж трохи? - дивується парубок.
- Бо так вийшло.
- Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? - округлились Юхримовi очi.
- Тiльки двi.
- Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! - насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
- А може, ви решту до осенi почекаєте? - слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.
- Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, - безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи "бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою.
- Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! - раптом так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. - Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сойєра" вiзьмеш, коли розбагатiєш. По руках?
- То давайте свою! - одразу веселiшаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по нiй i примовляю:
- За "Пригоди Тома Сойєра" - двi склянки тепер i чотири восени.
- Не будь циганською дитиною, - припиняє торг Юхрим. - Кожна книга має в свiй час свою цiну.
- А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?
- I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш, натурально, казки?
- Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й великодушно примовляє:
- Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочитаєш казки?
- Днiв за чотири.
- Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?
- А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?
- Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш впору, буде бiдним твоє офiцiальне мiсце, - злiшає його вид, наче я вже встиг утаїти книгу...
Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кiнцем трималась на з'їждженому колесi, а другим - на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив її на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт казки, а зверху - казки весни. I так менi добре було в їхнiх обiймах, що я й

читати