Завантажити

оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:
- Михайлику, ти нiчого не чуєш?
Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.
- Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? - дивується мати.
- Нi, - кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.
- Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, - так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. - Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.
Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?
- Добрий ранок, тiтко Ганно! - бiля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.
- Добрий ранок, непосидо, - посмiхається мати. - Куди так зарання чешеш?
- До вас. Можна?
- То чом не можна?
Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.
- Це що за напасть з самого ранку на мене? - жартуючи, дивується мати.
- Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, - смiється Мар'яна, аж висяюючи зубами.
- Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.
- Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? - наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.
- Авжеж, правда, - охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.
- Якi в тебе квiти гарнi, - придивляється мати до рукавiв Мар'яниної сорочки.
Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:
- Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, - та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: - Раненько ви його, малого, будите.
- Раненько, - якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, - бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.
- Хiба що так, - похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. - Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?
- Не бачив, Мар'яно.
- То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?
- Куди дiдусь скаже.
- Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?
- Чом не знаю.
- Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.
- Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.
- Достигли.
- Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив - i скрiзь однi зеленухи.
- То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?
- Поїхати - не штука, - засумнiвався я. - Та чи не перепаде менi за тi черешнi?
- Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.
- От спасибi, Мар'яно!
- Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, - показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: - Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!
- Розкажи - знатиму.
Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:
- Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :
- Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?
- А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво?
Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i зморшках, що йшли вiд них:
- Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму мiсяцю.
- О, таке й придумаєте, - засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її заграла радiсть.
- Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, - зiтхнула мати. Дiвчина припала до неї, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:
- Побiжу, бо, може,

читати