Завантажити

прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi: "Кохвiю!"
- I де вона його тепер дiстає?
- Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi полюбляють їх, - засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.
- Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона виворожить собi? - посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : - Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.
Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала вона з моєю матiр'ю, яких тiльки таємниць не розказала їй. Навiть у недоброї пам'ятi тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рiк, коли над моєю, тодi кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене своєю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини...
- Мамо, то я поїду сьогоднi в Якимiвську загороду.
- А не заблудиш, сину?
- Я ж казав, що дорогу знаю.
- I звiдки це знаття? - дивується мати. - Я сама, надiйсь, не трапила б туди.
- Жiнки чогось погано запам'ятовують лiсовi урочища, - кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я їх так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер згадуються з усмiхом.
А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе її - i шукай вiтра в полi. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив'язав собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...
Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синiх очах настороженiсть, потаємнiсть i той пiдступний вогник, що умiє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої грошi доп'ясти ось таку напасть!
Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят, вiн, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру "г". Замiсть Грицько, груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.
Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнської торговицi - його одразу потягли в тi незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi - смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену:
 
Як продала дiвчина курку,
То купила козаковi люльку,
Люльку за курку купила,
Бо козака вiрно любила...
 
А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку - губку, за гребiнь - кремiнь, за сало - кресало, а за душу - тютюну папушу.
- Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго здоров'я, i нащо вам ото спiвати? - бiдкався i хапався за перестиглi кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду. . ..
- Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? - похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.
Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:
- Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею називається.
- I що ти мелеш, нещасний грошолюб! - розгнiвався дiдусь. - Найдорожчим для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! - i дiд звертався до земляцтва: -Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний пам'ятник собi!
Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других - сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову

читати