Завантажити

засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:
- Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
- Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько Трохим. - За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з'їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:
- Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
- Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дід.
- Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?
- Ще й питаєш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.
- Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
- Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати кобилою?
- Пiди подивись!
Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
- То що ти, Дем'яне, скажеш на це? - бабуся почала рукою витирати сльози смiху.
- Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.
- А вiн же казав, що всi зуби з'їв на конях! Прийде - утоплю! - грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.
Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.
- Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! - одразу пiдсiк його дiдусь.
- Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите, дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.
- Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.
- I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?
- Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! - засмiялась бабуня.
Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:
- Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
- А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи титареву вдачу.
- Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.
Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:
- То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?
Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила

читати