Завантажити

вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.
Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
- А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
- Не може такого бути.
- От i може таке бути, - показує чорнява свої рiдкуватi зуби.
- Звiдки ж ти дiзналась?
- А зимою, пам'ятаєш?.. - пирснула вона.
- Що зимою?
- Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.
- Я тодi й подумала: смiливий ти!
- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.
Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:
- Нi, не хочу.
- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
- Правда, смачнi?
- Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
- Любою.
- I що ти робиш тут?
- Пасiку доглядаю.
- Сама?
- Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
- А де ж твої батьки?
- Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.
- А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? - махаю рукою на той край загороди.
- В терновiй хустцi?
- В терновiй.
- То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.
- Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.
- Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торкає мене за рукав Люба.
- А що там є?
- Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
- Звiдки ти знаєш? - дивуюсь я.
- Знаю, - таємниче каже дiвчина. - Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.
- Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
- Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
- Дуже славна, - погоджуюсь я.
- А бачив, як вона вишиває гарно?
- Бачив.
- Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
- I це може бути, - кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.
- А в нас дома козеня є, - дiвчинi все хочеться розказати менi. - Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
- А в нас автомобiль був.
- Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. - Може, не автомобiль, а чортопхайка?
- Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.
- Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить Люба моїм словам.
- Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
- Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, - заiскрились оченята. - Це так цiкаво.
- Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
- I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
- Чого ж боятись?
- А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
- Машину тягне не чорт, а мотор.
- Хто його знає, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?
- Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i

читати