Завантажити

тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню.
Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.
- Та коли ж той день промайнув? - здивувався дiд.
- Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, - переконано сказав дядько Трохим. - Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.
- Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.
Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
- Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? - похитуючись, гукнув цигану.
Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.
- Скiльки правлю, хазяїне? - пожалiснiли очi в цигана. - Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня - не стане мого серця.
- То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? - взялось спiвчуттям дiдове обличчя.
- Не я його вивiв - само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах...
- Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, - п'яненько засмiявся дядько Трохим. - Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?
- Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, - зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. - А за коня правлю п'ятдесят золотом чи срiблом.
- Ого! - тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.
- А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? - Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр'ям.
- Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, - з сумом сказав дiдусь.
Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем:
- А все-таки: скiльки б ви дали?
- Скiльки? Десять карбованцiв! - одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".
А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi:
- Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево дає.
- От злоязичне сiм'я, ще патякає! - дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.
Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п'яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.
- Скiльки цей рисак править? - запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.
- Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! - повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.
- Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? - вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.
- Усi вашi грошi! - не думаючи, випалив цибань.
- Як це всi? - здивувався дiдусь. - Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.
- То чуйте!
- Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, - ледве повернув язика дядько Трохим.
- Я п'яний?! - обурився чоловiк. - То ви п'янi, як чопи в сивушних барилах.
- Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, - примирливо сказав дiдусь. - Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.
- Авжеж, землi, - погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.
- То скiльки ж за вашого коня?
- Усi вашi грошi, усi до копiєчки.
- Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, - засмiявся дiдусь.
- Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. - Вiн навiть тихенько мугикнув: - Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.
Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:
- Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.
- На розвод? - задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. - Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.
Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку

читати