Завантажити

набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над своєю? - показує одним оком на мою вощанку.
- Чого менi тремтiти?
- А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
Я починаю сурмонитись:
- Коли так, тримай свою!
- Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.
Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далi починаємо смiятися - Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе!
Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи, "садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм - уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
- Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще.
- Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. - Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?
- Нi, - розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.
- Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? - сам з задоволенням прислухається до своєї мови.
- У вас книжки е?
--Прочотнi чи з розмишленiями?
- Ні, може, є без розмишленiй.
- Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.
- А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось?
- Хiба що на ремiнцевi, - веселiшає парубок. - Соскучився, натурально, за ним?
- Не дуже. I якi у вас є книжки?
- Возможнi i навiть невозможнi, - щось згадує Юхрим i гигикає. - Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:
- Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть?
Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:
- Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
- Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,
- Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.
- Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?
- А нащо вони тобi?
- Читати.
- Читати? - знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : - Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:
- Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?
- До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. - Вiн одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз i починає скалити зуби до дiвчат.
А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та

читати