Завантажити

тебе є панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й постувати у вас, - поважнiє дядько Микола.
Всi смiються, а мати кидається до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi материнi очi.
- Ну, чого тобi, Михайлику? - тихо, ласкаво питається мати й гладить рукою мою голову.
- Нiчого, мамо, - журно затремтiв i в мене голос. - От аби тато скоріше приїхав.
- Скучив за ним?
- Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?
- Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, - зажурено поглянула у вiкно.
- А хiба що?
- Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш?
- Пустiть мене погуляти.
- На вулицю?
- Куди-небудь, - невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити.
- Що менi тiльки робити з тобою? - трохи прояснюється обличчя матерi, i це вже добра прикмета для мене. - Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?
- Що? Пустити, та й годi.
- Пустити, кажеш? - докiрливо хитає головою.
- Атож! - радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.
Це, бачу, матерi подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i махає рукою:
- Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...
- Добре, мамо! - вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в'їдливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, - гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi...
З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на мене i знову каже: "гi".
Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :
- Це на тебе давно гикавка напала?
-Та нi, як тiльки тебе побачив, - пiдсмiюється Петро i очима проштрикує мої чоботи. - У маминi взувся?
- Колись були маминi, тепер мої.
- Твої?
- Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.
- А ти часом не брешеш? - темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi.
- Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, - недбало показую пальцем у бiк своєї причiлкової стiни.
- Гм, пофортунило тобi, - вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу.
- Петре, давай гайнемо в лiс.
- Чого ми там ще не бачили? - пiдозрiло дивиться на мене.
- Чого? - ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй водi. - Побачимо лiс, та й годi.
- Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?
- То як хочеш, - збираюся бiгти.
 
- Стривай! - Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає поперед мене i вже владно каже: - Ходiмо за мною!
- Оце добре, що ти попереду пiдеш, - безневинно кажу.
- А чого добре? - з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.
- Бо в мене чоботи сухiшими будуть.
- Хитрий який! - насупився пастушок. - Спочатку я пiду попереду, а потiм - ти!..
Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: "Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки.
Недалеко трiснула крига.
- Чуєш? - пригинаючись, таємниче питає Петро.
- Чую.
- А знаєш, що воно?
- Нi.
- Це щука хвостом лiд розбиває.
- То в неї такий крепкий хвiст?
- Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне.

читати