Завантажити

ворог - це багато!..
Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити - нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособляє.
На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.
Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.
- Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. - Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?
- Ги-ги, - смiюся я.
- Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж стоїш?
- А то ви не знаєте чого? Купило притупило.
- Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - гримає дядько Себастiян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
- Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!
- Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.
То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
- Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?
- А ти звiдки знаєш? - дивується чоловiк.
- Сорока на крилi принесла.
- Краще б вона тобi чоботи принесла.
- Ви його в бандитiв забрали?
- В бандитiв.
- А вiн добре б'є?
- Нiчого.
- От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.
- Найшов забавку! - хмурнiє обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.
Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.
Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим'ятого листа:
- Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
- Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
- Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйнує всi мої надiї дядько.
- Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд тата!
- Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?
- Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?
Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:
- Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?
- Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - І в мене теж трохи жалiснiє голос.
- Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? - журиться мати над наукою, а далi наказує: - Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.
- В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...
-- У моїх доскочиш - тiльки не гайся, - мати скидає свої старенькi чорнобривцi.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем,

читати