Завантажити

чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд.
- Невже увесь почавила? - щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.
- Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, - ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.
В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:
- А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.
- Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир. - Та що ви, Миколо!? Та не може бути!
- Хiба вам далеко ходити - попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани - дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.
- Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою трусить.
- От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, - пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.
- I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.
- I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?
I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...
Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся:
- Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.
- А чого аж увечерi?
- Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А тобi не кортить на торг?
- Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi "Три торби реготу".
Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:
- А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.
- Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.
- I ти не понiс їх крамаревi? - засмiявся Гива.
- Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з'їв зозулясту.
- А ти дуже хочеш мати книжки?
- I не питай, - посмутнiшав я.
- То ми розживемося на них, - заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.
- На великдень?
- Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до яєць - накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
- Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
- Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.
- Де ж я цих биток наберу?
- Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу - цiлiсiнький мiшок!
- Не треба менi мiшка.
- Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне - я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся i махнув цiпом Гива.
У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги - не минете моїх рук!..
Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:
- Торбу захопив?
- Для чого?
- А куди будеш класти битки?
- В кишеню.
- Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено обертається до своїх товаришiв.
Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:
- Потовкаємось?
- Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
- Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смiється Iван. Вiн уже встиг

читати