Завантажити

захотіли! Не для пса ковбаса — не для кота сало!
— Кидайте мотузку, ходім відціля! — сказав хтось з махновців.
— Та й справді! — озвався другий.— Де ви бачили, щоб у Яворницького можна було щось вирвати! Тікаймо, мабуть, скоріше, бо як застрянемо з цими гаками, то наробимо собі лиха.
Та довелося їм тікати раніше.
Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром від махновців і сліду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армія.
 
ЧАРІВНИК СЛОВА
 
На обласній конференції письменників у Дніпропетровську у 1965 році мене познайомили з новою для мене людиною. Скромний, низенький, худорлявий, трохи зігнутий літами сивенький дідусь, якому вийшло вже за вісімдесят років, але він був ще досить рухливий, допитливий і мав добру пам'ять. Це — дніпродзержинський лікар Олекса Васильович Коваленко. Ім'я його стало відоме широкій літературній громадськості. До декади української літератури й мистецтва в Москві вийшла в світ у перекладі на українську мову невеличка, вишневого кольору книжечка — найвидатніший літературний пам'ятник Київської Русі «Слово о полку Ігоревім».
Цей поетичний переспів належить перу старого Коваленка, який п'ятдесят років свого життя віддав охороні здоров'я людей, захоплюючись одночасно й українською літературою. Майже сорок найкращих років свого творчого життя цей самовідданий трудівник віддав вивченню та перекладу «Слова» на українську мову.
Олекса Васильович вдалим віршованим переспівом «Слова» надав йому чарівного звучання. Літературну працю Коваленка високо оцінили.
— Скажіть, будь ласка, Олексо Васильовичу,— звернувся я до нього,— чи ви часом не знали академіка Яворницького?
— Як то не знав! Знав, та ще й добре. Мені довелося слухати його лекції з археології, які він читав для вчителів, не раз я був у музеї, вдома в Яворницького, приносив йому записані народні пісні, перекази, окремі слова. Я навіть більше вам скажу: тисяча дев'ятсот п'ятого року мені довелося в нього переховуватися від жандармів, які ганялись за мною, мов хорти за зайцем.
— Цікаво, може, розкажете, як це було,
— Це довга штука. Давайте іншим разом.
— Тоді, будь ласка, заходьте до мене, і там докладно поговоримо про це й про ваші творчі взаємини з Дмитром Івановичем.
І ось до моєї квартири завітав гість з Дніпродзержинська. Невеликий на зріст, худорлявий, скромний, привітний дідусь з палицею і портфелем в руках. На ньому благеньке пальто та кашкет захисного кольору. Його тут знають як людину великої душі, талановиту, гуманну, з щирим і добрим серцем.
— От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав свої спогади, які вам обіцяв. Взяв було перо, почав пригадувати про мої зустрічі з Яворницьким, а сльози заливають очі — важко... Декілька разів брався писати, нарешті переміг емоції, написав, візьміть, може, використаєте.
— Дуже дякую, радий, що принесли спогади. І тут Олекса Васильович розповів, як його разом з земляками-революціонерами рятував Яворницький в своєму музеї.
— Як я вже казав, мене, за участь в революційному русі, переслідували жандарми. Я від трьох сіл був обраний делегатом на Всеросійський з'їзд Селянської спілки в Москві. Про це ви можете прочитати в цій книзі, що я приніс з собою: «Революція на Україні 1905 — 1907 років», Тут, на шістсот шістдесятій сторінці, про все, що я розповідав, сказано. Поліцейський наглядач Поручка погрожував вчинити наді мною розправу. Дякуючи побратимам, я вчасно вислизнув з його рук. Куди ж податись? Прибув у Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрів Яворницького, розказав йому про свою гірку долю. Дмитро Іванович повів. мене в підвальне приміщення музею. Там стояло ліжко; відкілясь узялася подушка, одіяльце. «Оце ваша кімната,— каже він,— живіть тут собі на здоров'я і не бійтесь нічого; будьте як у себе вдома». І зажив я там, як у бога за пазухою. Як же я безмірно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мій земляк — вчитель Іван Маркович Чорнойван, який уже відбув три роки поселення (висилку) до Сибіру, а тепер знаходився «на положении неблагонадежного элемента», що його в усякий час могли цапнути «блюстители покоя». Сам він з Новомиргорода Херсонської губернії.
Хоч і в затишному місці переховувався О. В. Коваленко, але серце кликало на волю. І він інколи з ризиком для : життя виходив з підвалу. Бувало так, що вночі, вибравшись з підвалу музею, О. В. Коваленко гайне в Кам'янське, а там, на квартирі доброзичливого лікаря О. Я. Сахнепка, де зберігався його селянський одяг, переодягнеться і тоді пробирається до близьких його серцю сіл: Романково, Аули тощо. А десь через два-три дні, знову вночі, повертається до підвалу музею.
Дмитро Іванович знав: Коваленко і Чорнойван лишилися в скрутному становищі, за душею — ні копійки. І хоч про це його «утриманці» не говорили, але він здогадувався і подбав про них. Часто й густо через прибиральницю музею Марію Попову присилав їм обід і вечерю. А щоб без діла не

читати