Завантажити

створював якийсь особливий настрій в домі. Дмитро Іванович сидів біля столу, працював над словником. Білий літній костюм і добрий гумор господаря сприяли задумові гостя, налаштовували на веселу розмову:
— А що, Дмитре Івановичу, як я вас сфотографую?
— Це воля ваша, не заперечую.
Так і з'явилося декілька аматорських фото, які допомогли працівникам музею в експозиції кабінету Яворницького в його меморіальному будинку.
В останні роки друзі помічали якусь особливу самотність академіка. На думку Гутчина, причиною її були родинні незгоди.
Над усе цінували в театрі невтомний талант оповідача, котрим був наділений Яворницький. До нього приходили порадитись, коли ставили історичні твори, п'єси з народного життя. Академік, за свідченням Захара Борисовича, тримав на письмовому столі уламок зеленого малахіту з гробниці Тамерлана і берестянку з золотим піском.
— Це,— пояснив господар,— пісочок з могили кошового отамана Сірка.
На пораду до вченого приїздили театральні діячі Грузії. У Тбіліському театрі імені Коте Марджанішвілі готувалася до постанови п'єса «Богдан Хмельницький».
— А вас не лякає,— жартував з гостями Дмитро Іванович,— що я — «уламок феодалізму»?
З чиєїсь не дуже легкої руки місцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж щедрістю паплюжили ім'я академіка. Та це не заважало акторам. Коли режисер Дніпропетровського театру імені Шевченка І. М. Кобринський ставив «Богдана
Хмельницького», Захар Борисович звернувся до Яворницького. Були потрібні пісні та приказки запорізьких часів.
Дмитро Іванович проспівав «Запорожці, ви славні молодці» та «А наш пан отаман». Співав тихим, але приємним голосом. Потім записав приказки: «Ось махрець-тютюнець, для вас садив, щоб курили та пихкали, раділи та чмихали», «Ось табак для всіх собак, хто совість не має, нехай приступає», «Хто курить, той дурить, хто нюхає, той чорта слухає».
Всі приказки увійшли до спектаклю.
Їхня остання зустріч сталася наприкінці літа 1940 року. Захар Борисович саме збирався до Москви у справах театрального товариства. Зайшов попрощатись. Дмитро Іванович побажав щасливої дороги, просив зайти після повернення. Але тій зустрічі не судилося відбутися.
Повернувшись, Гутчин дізнався про смерть Яворницького.
 
ЖИВИЙ В УЯВІ НАРОДНІЙ
 
ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР71
 
Зустрілися два дніпровські лоцмани та й повели між собою розмову про Яворницького. Один з них і каже:
— Ти чув, що Яворницький помер?
— Чув, та не дуже вірю,— відповів другий.
— Чому ж не віриш?
— Тому, що Яворницький характерник. Он що!
— А що це?
— А те, що він тільки про око людське вмер, а справді живий. Він, кажу тобі, може у що завгодно перевернутися, бо все знає, і все бачить, і все може зробити.
— А де ж він тепер?
— У Січ переселився. Він усіх гетьманів бачив, усіх кошових отаманів знав, бував на їхніх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те його й прозвали запорозьким батьком. Ти бачив, скільки він книг понаписував?
— Ні, не бачив.
— Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати — темна ти людина!
— Я й справді темний, бо не вчився, неписьменний. Так ото й розкажи мені, що він найголовніше написав?
— Про всіх запорожців історію склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще ж і книги якії Кожна з них пуд ваги має.
Ніяк не менше — сам підіймав. Так отож, щоб ті пудові книги написати, треба було вік жити в Січі. І він там жив і тепер там вештається — до всього придивляється, до всього прислухається і все собі щось записує, а потім складав отакенну тобі історію. Там усі запорожці в нього виведені.
— Ну, а як же він ото знається з кошовими отаманами, коли їх уже немає?
— Скажу тобі й за це. Недавно був я в Капулівці. Сидимо з одним дідом під повіткою, балакаємо про всяку всячину. І про Яворницького, згадали і про кошового Сірка. Так отой чоловік мені й розказав:
«Дивлюсь, каже, а біля Сіркової могили надвечір сидять двоє. Хто б ти думав? Сірко і Яворницький. Кошовий Сірко був при повній амуніції, а Яворницький такий, яким ми його бачили в човні на Дніпрі,— в капелюсі, з ціпком у руках. Вуса в обох — вниз, по-козацькому. Ось Яворницький і каже Сіркові: «Ану, Іване, склич сюди своє козацтво!» Тоді Сірко як свиснув, як тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то землетрус, аж воно Сірко команду давав. Враз, як з-під землі, вивалили запорожці. На них червоні жупани, сині шаровари, зброя виблискує — все аж горить. Зібралися козаки, і всі хоч зараз тобі — в похід на орду або на турка готові. Яворницький підійшов до одного, до другого, вдивляється їм у очі, лапає їхні широченні плечі, милується запорожцями, щось питає, жартує. Сміх, як грім, гоготить. Аж тут де не взявся Рєпін. «Ану, стійте, козаки! Пождіть хвилиночку. Я ось вас на олівець візьму». Яворницького він посадив за писаря, одягнув його в інше вбрання, поставив біля нього кошового

читати