Завантажити

сидимо біля Дзвонецького порога. А чи знаєте ви, чому він так зветься?
— Ні, не знаємо, розкажіть.
Дмитро Іванович розповів цікаву легенду.
— По Дніпру на дубі везли великого дзвона. На порозі дуб розбився об скелю, і дзвін потонув. Кажуть, якщо пірнути у воду та прислухатися, то почуєш, як той дзвін гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.
Після першого знайомства на Дзвонецькому порозі Патланеві пощастило ще кілька разів зустрічатися з Дмитром Івановичем. Вони спускалися разом через пороги на
Запорожжя, піднімалися з лоцманами до Дніпропетровська.
— Дмитро Іванович добре знав моє ім'я й прізвище, але завжди звертався до мене не інакше, як «козаче»,— згадував артист.— Йому, мабуть, було приємно так мене кликати. Я до цього звик і не заперечував.
Останній раз Патлань бачив Дмитра Івановича під час гастролей свого театру в Києві 1938 року. Зустрілися вони на Хрещатику, і Яворницький попросив провести його до будинку Академії наук, на Володимирську вулицю. Дорогою вони згадали вечір на Дзвонецькому порозі, засмаглих, веселих дніпровських лоцманів, ревучі пороги...
— Ех, майнути б туди ще раз! — зітхнув Дмитро Іванович.— Та, мабуть, уже не доведеться...
— Ми довго не могли розлучитися тоді,— згадує Патлань,— ніби відчували, що більше вже не побачимося.
 
БІЛЯ ЧЕСНОЇ МОГИЛИ
 
Сторож музею дід Білий оглянув подвір'я і вже було попрямував до своєї кімнати, аж глядь, біля могили Д. І. Яворницького навколішках стоїть якась людина. Сторож тихою ходою підійшов ближче.
— Що з вами, добрий чоловіче?
— Та згадав Дмитра Івановича...
— Ви тутешній чи прибулий?
— Яз Місхора. Познайомимося — Корсуновський Олександр Павлович. Колись жив тут, у Дніпропетровську, але за станом здоров'я переїхав до Криму. Та оце й приїхав, щоб вклонитися його могилі.
Дід Білий дізнався, що Корсуновський — інженер-фізик, йому тоді вже перевалило за 60 років.
Сторож і прибулий сіли на скамниці і довго гомоніли про Дмитра Івановича, їм було що згадати, бо обидва добре знали вченого.
Згодом і мені вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали з ним листуватись, а незабаром і зустрілися. В його пам'яті збереглося багато цікавих епізодів з життя Яворницького.
В 1918 році до рук юнака Корсуновського, який тоді жив у селі Ковпаківці, Новомосковського повіту, випадково потрапила книжка Д. І. Яворницького «По следам запорожцев». Він почав її читати і не відірвався, поки не закінчив.
Тоді ж від місцевого вчителя Корсуновський дізнався, що автор цієї книжки — живий, працює в Катеринославі директором історичного музею.
Через три роки Корсуновський став студентом інституту народної освіти. Там він і побачив Яворницького. І хоч юнак спеціалізувався на фізиці, але йому кортіло послухати лекції Дмитра Івановича. Потрапив на одну з них, яку професор читав перед самими канікулами.
Ось Дмитро Іванович зайшов до аудиторії — трошки сутулий, сивий. Всі встали й шанобливо привіталися. В залі відразу запанувала тиша. її ніхто не насмілився порушити бодай найменшим рухом протягом усієї лекції. Пролунав дзвінок на перерву, але з місць ніхто не підводився.
Кінчаючи свою лекцію, Дмитро Іванович звернувся до студентів з особистою просьбою, щоб записували вони духовні скарби народу.
Яворницький не вперше звертався до своїх вихованців з таким закликом. І вони з великою охотою збирали зразки народної мудрості і пам'ятки історичної минувшини.
Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора і почав розпитувати про історію експонатів.
Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповів йому про найцікавіші речі, а потім спитав його:
— А чому ви так цікавитесь музеєм?
— Хочеться знати історію рідного краю. Ой як хочеться!
— Це дуже похвально, юначе. Минуле допомагає краще зрозуміти сучасне. Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповім.
Зустрівши іншого разу Корсуновського, Дмитро Іванович несподівано спитав його:
— Ви українську мову добре знаєте?
— Та наче знаю.
— Тоді ось вам аркуш паперу, напишіть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б своє враження про музей.
Корсуновський сів за стіл і написав. Яворницький пробіг очима папірець, задоволене усміхнувся і сказав:
— А тепер у мене буде до вас прохання. Допоможіть мені словника переписати. Ви зможете це зробити, у вас є вільний час?
— А чому ж, допоможу!
Дмитро Іванович запросив юнака до себе додому. Він узяв з полиці паку списаних аркушів і поклав перед собою.
— Оце, Олександре Павловичу, мій найголовніший скарб.
Трапилось так, що я свої розкопки почав з могил. А треба було починати не з могил, а з оцих коштовних перлин. Адже мова людей — найцінніше багатство. Я часто жалкую і не можу собі простити, що так пізно взявся за цю роботу. Коли б раніше я кинувся, давно б

читати