Завантажити

уже написав українського словника. А тепер наздоганяю, та, мабуть, уже не встигну надолужити прогаяне. Ось бачите, які гори я зібрав! А кінця ще не видно. Ви ж уявіть собі, скільки Ще не зібрано невмирущої народної мудрості! Життя не чекає, треба поспішати...
Дмитро Іванович брав чверть аркуша, читав з нього, вимовляючи кожне слово з великою любов'ю, з якимсь особливим смаком.
— Оці аркуші, Олександре Павловичу, треба переписати для друку.
Молодий помічник гаряче взявся за діло. Завзятий ентузіаст переписував словник близько семи років.
Дмитро Іванович був веселий і дотепний співрозмовник. Вечорами він частував гостя розповідями з своєї «бувальщини». Коли в нього був особливо гарний настрій, він артистично зображував царя, міністра, урядника або попа — будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрічатися в житті.
Якось зайшла розмова про походження пісень. Дмитро Іванович спитав .свого помічника:
— Ви любите пісні?
— Дуже люблю.
— Ану, проспівайте яку-небудь народну українську. Корсуновський згадав, що вчора був на концерті і чув пісню «За Німан іду я». Він заспівав її.
Дмитро Іванович уважно прослухав, а потім несподівано засміявся.
— Хіба ж це народна пісня? Це ж, голубчику, романс, підробка під народну творчість. А чули ви, Олександре Павловичу, пісню про вдовиного сина?
— Ні, але з радістю послухаю і для себе запам'ятаю. Дмитро Іванович старечим, але приємним голосом протяжно виводив:
 
0-о-ой у полі билинонька колиха-а-ається,
А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-ається...
 
— Чули таку? — перепитав Дмитро Іванович гостя.— Оце вам справді народна.
Якось навесні 1925 року Корсуновський спитав Яворницького:
— В цьому році вам, здається, минає сімдесят років. Чи не збираються відмічати цю дату?
— Чув, що збираються. Але я — проти. Навіщо нагадувати ювілярові про його старість, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощів од таких шанувань.
Але ювілей все-таки відбувся.
І коли Дмитро Іванович вийшов на трибуну, всі підвелися з місць і довго аплодували йому.
— Дорогі друзі мої! — Почав свій виступ учений.— Ви сьогодні мені відкрили мене. Я ще не зробив підсумків свого життя. Це ви зробили. Як добрий господар восени збирає з своєї ниви зерно і подову, так і я в своєму житті збирав усе. В моїх літературних працях є і зерно, і полова. Мине який час, і все це забудеться. Зерно ж моє — зерно чистеє, відбірне, яке я збирав усе своє життя,— це музей! Блаженної пам'яті Олександра Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею, а мені випало велике щастя довершити це добре діло. Радісно мені на серці, що мою працю в музеї ви тут високо цінували. Це окрилює мене, додає сил, викликає бажання щедро служити народові, своїй рідній Вітчизні. Пам'ятайте — музеї існуватимуть вічно, бо вони показуватимуть майбутнім поколінням, чим людство в своїй творчості було і чим воно стало.
З нагоди ювілею його тепло вітали численні радянські установи і організації, наукові товариства, письменники, артисти, художники, друзі й побратими. В катеринославському робітничому журналі «Мартен» була опублікована стаття про ювіляра. В ній відзначалося, що наукові праці Д. І. Яворницького написані «настільки популярно, художньо і разом з тим науково, що, читаючи їх, мимоволі переносишся в ті давні часи боротьби народу за свою незалежність». Відзначалась також велика громадська діяльність, його внесок у музей та виховання студентів вузу. «Як лектор у робітничих районах, професор вузу, керівник екскурсій, співробітник і розповідач Дмитро Іванович користується повагою і любов'ю»70.
Після зборів до Дмитра Івановича підійшов Корсуновський. Яворницький взяв його під руку, і вони разом попрямували додому. Того вечора Дмитро Іванович довго не міг заснути.
Ось про все це і думав Олександр Павлович, коли стояв навколішки біля могили.
 
«УЛАМОК ФЕОДАЛІЗМУ»
 
Цей ярлик з «легкої руки» недолугих журналістів переслідував у 30-ті роки академіка Д. І. Яворницького. І ось до музею зайшла трійка — комісія по чистці апарату музею. Засіли в кабінеті директора. Всіх звідти вигнали. Потім через деякий час вийшов голова трійки й каже:
— Яворницький, заходьте...
Той зайшов, став перед ними. Ніхто не запросив присісти.
— Розкажіть, з ким ви мали зв'язок? — почав голова. Яворницький зрозумів, чого вони добиваються, й сказав:
«Пишіть: — з графом Толстим, Рєпіним, Махном, до якого ходив у штаб, щоб врятувати музейні скарби...
— Досить! Нам усе зрозуміло. Та-а-ак... значить, з графом, виходить? І з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганяємо з музею. Такий директор тут не потрібний.
Дмитро Іванович пишався своїм знайомством зі Львом Миколайовичем Толстим та Іллею Юхимовичем Рєпіним, а тут раптом... Та спантеличило академіка інше. Ніхто в цілому світі не міг винайти для

читати