Завантажити

експонатів не покладеш, треба виготовити чимало чучел і макетів. А як це зробити? І Яворницький надумав організувати на Басейній вулиці (нині ім. Писаржевського) спеціальну майстерню. Привів туди Подосинникова й каже:
— Тут буде майстерня й лабораторія з усіма приладами. Тепер слово за вами. Беріться, не гайте часу!
І майбутній помічник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.
Яворницький розповів професорові Рейнгарду, як Подосинпиков сам знімав із забитих птахів і звірів шкурки, робив чучела, готував ескізи для вітрин.
Усі ті звірі, птахи, гадюки, комахи виставлені в музеї не механічно, як звичайно,— одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїх природних умовах,— в лісі, в траві, в норі, в дуплі дерева, на гілочках дерева, па скелі, в річках, озерах. І вся та обстава коло звіра, чи птиці, а чи гадюки — зроблена не тільки гарно, а, можна сказати, артистично, рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Івановича.
— Ви тільки гляньте, Леоніде Володимировичу, на оцього зайчика, або на оту качку, чи на орла. Вони ж як живі, все в них на своєму місці. Щоб так зробити чучело — треба мати велику любов до природи й покликання ентузіаста!
І справді, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вітрин, виготував 700 чучел різних тварин і птахів, зробив понад тисячу зразків молюсків.
У природничому відділі дуже багато було зразків руди, вугілля та інших мінералів, якими багатий наш край.
— А тепер гляньмо ще на оті великі вітрини,— запропонував гостеві Дмитро Іванович.— Там ви побачите саме те, що приваблює сюди зоологів.
Перед очима гостя відкрилася величезна палеонтологічна колекція. Цікавий був, зокрема, повний комплект кісток мамонта, голова первісного бугая та чучело триметрового полоза.
— Між іншим, цей полоз має свою кумедну історію,— зауважив, посміхаючись, Дмитро Іванович.— До катеринославського поліцмейстера дійшли чутки, що десь на околиці міста об'явилося страховище, яке... пожирав людей. Ця звістка наполохала начальство. Негайно споряджено цілу експедицію озброєних поліцаїв і кинуто на розшуки «страшного змія». Шукали його, капосного, три дні й нарешті таки надибали і спільними зусиллями хвацьких поліцаїв якось там убили гадину. Але того ж дня до поліції звернувся адміністратор звіринця і заявив, що кілька днів тому з клітки втік рідкісний полоз, і просив допомогти розшукати його.
— Ви не хвилюйтесь! — заспокоїв поліцмейстер адміністратора звіринця.— Ми вже його вбили.
— Як убили?— жахнувся адміністратор.— Таж полоз цей мирний, він нікому ніякої шкоди не чинив!
— Е, це ви так думаєте, а до нас дійшли чутки, що змій людей пожирає. Нам ніколи розбиратися, з'їв він там кого чи не з'їв,— бахнули по ньому з гвинтівок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! — гордовито сказав поліцмейстер.
Коли я почув, що вбили полоза, прибув до поліцмейстера і сказав йому:
— А полоза ви дарма знищили. Він зовсім не шкідливий.
— Як не шкідливий? Усі кажуть, що він людей їсть. От ми й убили його.
— Адміністратор звіринця хоче подати на вас скаргу губернаторові. Може бути велика прикрість. Поліцмейстер зблід і розгублено питає:
— Що ж тепер робити?
— З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пізно, накажіть зробити з забитого полоза чучело й передати його в музей.
Поліцмейстер одразу пристав на пропозицію вченого. Викликав свого помічника, й через два дні в музеї було вже виставлене величезне чучело полоза.
Взаємне почуття приязні дедалі більше зближувало двох учених — археолога й зоолога.
1918 року у Катеринославі відкрито державний університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, юридичним, медичним та математичним. Першим ректором університету призначено професора Лебедева. Яворницького запрошено читати курс лекцій з історії України. Проіснував університет до 1920 року, а потім його перетворено в інститут народної освіти. 1933 року знову засновано університет.
Яворницький і Рейнгард були членами Всеукраїнського комітету охорони пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на облік і зберегли від руйнації. Часто їм доводилося виїздити в далекі села оглядати пам'ятки і просити людей, щоб зберігали надбання предків.
Один учитель з Кам'янського (нині Дніпродзержинськ) написав Яворницькому листа, де повідомляв, що місцеві селяни знайшли кістки мамонта й топлять ними свої печі.
— Що ж будемо робити? — спитав Рейнгард Дмитра Івановича.
— Як — що? Негайно треба виїхати!
Сіли на поїзд і через годину були вже на місці. Зайшли до вчителя, а потім пішли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кісток і справді вже спалено, але більшість лишилась ціла. Того ж дня знахідку відправили до музею.
Час від часу музей поповнювався новими експонатами. Але вільного місця в залах уже не було. Дмитро Іванович вирішив тимчасово, поки добудують нове музейне приміщення,

читати