Завантажити

«їхав козак за Дунай». Слухав він цю пісню з якоюсь особливою насолодою, мов тільки дивився на прудкі пальці кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко...
— Ну, порадували ви, Шабле, старого! Повік не забуду,— сказав зворушений Дмитро Іванович, коли затихла музика.
Саблін підвівся і підійшов до розкішного куща троянд, що росли біля паркана. Милуючись ними, він захоплено промовив:
— Які ж у вас, Дмитре Івановичу, гарні троянди!
— Сам своїми руками викохав! — похвалився господар.— Може, зірвати оту квіточку?
— Ні, не зривайте: нехай вона чарує і веселить ваше серце, аж поки сама не зів'яне.
Наступного дня, тільки-но почув Дмитро Іванович, що в парку заграла музика, він зірвав найпишнішу троянду, взяв з собою три великі жовтобокі груші й подався до парку. Під час антракту він підійшов до музикантів і попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.
— Здрастуйте, професоре!
— Вітаю вас і щирим словом, і чарівною трояндою, яка вам учора дуже сподобалася. Приймайте її від щирого серця.
Саблін узяв загорнуту в газету вогнисту квітку. В цей час Дмитро Іванович, непомітно для музиканта, поклав у його кишеню груші.
— Дуже дякую вам, Дмитре Івановичу. Якщо дозволите, я цю троянду від вас і від себе піднесу моїй землячці, талановитій піаністці Лідії Афанасьєвій. Вона завжди акомпанує мені, коли я виконую «їхав козак за Дунай».
— Я не перечу, будь ласка!
Про цей дарунок Саблін і досі згадує тепло і вдячно. Він розповідає і про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесію Академії наук до Києва.
— Це було десь тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року. Дмитрові Івановичу тоді минав восьмий десяток. Здоров'я в нього було вже слабке. З дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але він вирішив усе ж таки їхати. В Києві, на вокзалі, його мали зустріти співробітники академії, і треба було тільки посадовити його на катеринославському вокзалі в поїзд.
Саблін узяв це на себе. Він заздалегідь придбав квитка, під'їхав з Яворницьким до вокзалу й привів професора до м'якого купе. Потім викликав провідника й попросив:
— У цьому купе їде патріарх науки академік Яворницький, йому вже вісімдесят років, бережіть його.
— Все буде гаразд, не турбуйтеся!
В купе з ним був академік О. М. Динник та інші вчені. Кажуть, що ніхто з них у дорозі не спав, коли Яворницький починав розповідати окремі епізоди з історії Січі.
— Розкажіть, Дмитре Івановичу, що то за «стовпова смерть» була в запорожців? — попросив Динник.
— У запорожців був такий звичай, що як хто вб'є товариша, то зараз його ведуть карати па палю. Оце вам і стовпова смерть! Перед тим, як посадовити злодія па палю, оголошували по всій окрузі, чи не знайдеться де така дівка, щоб вийшла за стовповика заміж. Як знайдеться, тоді його звільняли від страти, а тільки висилали геть за Січ, на зимівник. От і зголосилася якась одного разу. Прийшла вся пов'язана хустками. Стовповик насторожився, підійшов до неї та й каже: «А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка ти є». Вона розкрилася. Глянув він, аж вона ряба, як петрівська зозуля. «Як з такою вінчатися,— сказав стовповик,— так лучче на палі мотатися!» Та й пішов на палю, на страту.
Коли Дмитро Іванович повертався з сесії до Дніпропетровська, на пероні його знову зустрів Саблін.
— Ну, як ви себе почували в дорозі?
— Ви знаєте, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину. Я навіть не второпав: чи я був дома, чи в дорозі. Одне слово: «Їхав козак за Дунай!..»
 
БІЛЯ ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА
 
Найближчим другом Яворницького з місцевих митців був артист Дніпропетровського українського драматичного театру ім. Шевченка Володимир Филимонович Патлань.
— Я ніколи не забуду тих щасливих годин,— розповідав він,— які мені випало провести разом з Дмитром Івановичем,— пливти по дніпровських хвилях, їсти з одного казана степову пшоняну кашу, вкриватися одним укривалом і слухати його неповторні оповідання.
Вперше Патлань побачив і почув Дмитра Івановича, коли зайшов до музею ще десь 1925 року. Директор музею, що давав у той день пояснення, зупинявся біля кожного експоната і з таким захопленням розповідав «біографію» експонатів, що, здавалося, всі ми слухали якусь чарівну казку.
Вдруге Патлань побачив Дмитра Івановича через рік на дніпровому березі коло Дзвонецького порога. Зустрілись вони ввечері коло багаття, на якому варили юшку. Яворницький сидів у гурті лоцманів і розповідав про Запорозьку Січ, про козацькі походи на Крим та визволення українських бранців. Тут, біля багаття, й познайомилися вони. В той вечір Дмитро Іванович залюбки співав разом з ними старовинних пісень, а коли один лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах і заспівав «Ой піду я понад морем», Дмитро Іванович зразу ж записав цю пісню на голос.
Кобзар замовк. Дмитро Іванович раптом спитав:
— Ось ми з вами

читати