Завантажити

Яворницького покарання жорстокішого, ніж ці троє — комісія, В своїй беззастережній глухій жорстокості вони нагадували скоріше трибунал войовничих невігласів.
Де ж їм, отим псевдопролетарським ревнителям, було знати, що викорчовують мало не останнє з могутніх розлогих дерев народної культури?..
З Яворницьким чинили поза всіма правилами поваги до віку, до особи вченого і його справи. Швидкорукі газетярі відчули вітер кампанії. Навздогін трибунальним звинуваченням запістрявіли розмашисті рядки. Ми й досі сором'язливо обминаємо ці сторінки з історії обласної преси.
А було ж... І «феодальні концепції», і «не зовсім марксистські погляди». Ці звинувачення на той час були чи не страхітливіші за кримінальні. Стати на захист академіка журналісти не наважилися. Основну справу Дмитра Івановича було вже завершено. Музей існував, жив своїм життям, залишаючись способом життя й мислення академіка. Саме цього вирішила позбавити його комісія, що більше нагадувала трибунал.
Однак через три місяці з Наркомату освіти республіки надійшов вибачливий лист: вченого поновили на роботі. Та пошана й можливості для плідної роботи так і не відновилися повною мірою. Не без допомоги місцевих писак колеги-співробітники почали зводити на професора наклеп за наклепом.
Саме через подібне «благодіяння» Дмитро Іванович і опинився у приймальні по розгляду скарг, пропозицій і побажань трудящих Окружного виконкому, де на той час завідуючим був Захар Борисович Гутчин. Серед багатьох того дня відвідувачів Гутчин упізнав сиві вуса й окуляри академіка.
— Що трапилося, Дмитре Івановичу?
— Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте.
— Ми обов'язково розберемося в усьому. А ви, професоре, ідіть собі й заспокойтесь. Ми вас про все повідомимо.
Вчений пішов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його справи. В листі йшлося про речі дуже й дуже тривожні. На Дмитра Івановича зводив брудні наклепи новий директор заснованого ним музею. Яворницького, цього невгамовного збирача старовини, звинуватили у викраденні музейних експонатів.
Захарові Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне безглуздя наклепів. Попереднє знайомство з академіком надавало Гутчину певної переваги в боротьбі за чесне ім'я Яворницького. Голова Окружного виконкому, старий більшовик Іван Андрійович Гаврилов без вагань прийняв правоту вченого й вагу доказів завідуючого приймальнею.
Але музей...
Вимагати спростування, бодай вибачення перед його засновником від тогочасних начальників від науки було б безглуздо. Лише вказівка з Києва, з народного комісаріату освіти, могла вплинути на чиновничків з музею.
Тим часом дійшло до вилучення у Яворницького особистих речей. Іван Андрійович усе ще не полишив сподівання вплинути на директора музею авторитетом представника Радянської влади. Спроби не мали успіху. Залишалося заручитись підтримкою наркома освіти республіки В. П. Затонського. А потім довелося звернутися ще й до наркома внутрішніх справ товариша Балицького. Після розмов з наркомами Гутчин повертався до Дніпропетровська в доброму настрої. Справа Яворницького закінчилася на користь академіка.
Аж ні. Захар Борисович відкрив підписаний знайомою рукою конверт: «Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати мені, коли б я міг побачити Вас персонально. Всією душею Ваш Д. І. Яворницький».
Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозуміти — не від гарного життя написав професор цього короткого листа. Негайно вирушив до нього завідуючий приймальнею. На цей раз до академіка підступалися з іншого боку. Готували «замах» на господу Дмитра Івановича.
Містом котилася чергова кампанія. Парканоборцям не давала спокою висока цегляна огорожа двору Яворницьких. Не знаю, з яких уже там міркувань виходили противники парканів та огорож, а для старого вченого то була чергова спроба зруйнувати його внутрішній світ.
Адже все за тією огорожею — і садок з крислатою яблунею, і простий дерев'яний стіл — було справою його рук. То про яку «класову природу» огорожі могла йти мова?
В тихому садку, в товаристві академіка затишно почували себе гості. Бували тут Максим Рильський, Остап Вишня, академік Кримський, художник Струнников, мати Лесі Українки — письменниця Олена Пчілка. За цю огорожу ходили до академіка кобзарі...
Саме її зібралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.
— Так і без дому ще мене залишать,— скаржився Дмитро Іванович Гутчину.
На захист інтересів старого вченого знову став Іван Андрійович Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу Дмитра Івановича було залишено незайманою.
1936 року Захар Борисович перейшов працювати до театру. Та дружби з академіком не припинив. Взаємна приязнь ставала з часом сильнішою. Досвід, знання Д. І. Яворницького надзвичайно цінували актори й режисери. Саме в цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.
Розпис стін

читати