Завантажити

сиділи, вчений приносив їм для переписування свої твори — лексичний матеріал, потрібний вченому для складання українського словника.
Настала весна. Десь в кінці березня 1906 року О. В. Коваленко з документами лікаря О. Я. Сахненка та з своїми друзями Чорнойваном і М. О. Ткаченком вночі вирушили на пристань, а звідти пароплавом взяли курс на Київ. Цим самим вони дезорієнтували агентів поліції і благополучно зникли з їх очей.
Спогади Коваленка свідчать про тепле ставлення Д. І. Яворницького до людей, які в своїх серцях плекали революційні ідеали.
Бачачи, що натрапив на живого свідка, який може додати невідомі фрагменти з життя дорогої мені людини, я став докладно розпитувати його про діяльність Дмитра Івановича за дореволюційних часів.
Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року в Катеринославському вищому гірничому училищі на загальноосвітніх курсах, які організували висококваліфіковані викладачі навчальних закладів міста. Це було під час літніх канікул. Дмитро Іванович читав там цикл лекцій з археології.
Олекса Васильович працював тоді фельдшером у колишньому Слов'яно-Сербському земстві, Катеринославської губернії. їдучи у відпустку, він зупинився в Катеринославі, зустрів знайомих учителів і, коли дізнався від них, що в той день Яворницький має читати чергову лекцію про розкопки могил, пішов і собі послухати відомого лектора.
Дмитро Іванович почав з пісні:
 
Ой у полі могила З вітром говорила:
«Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла,
Щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла,
Росла й зеленіла».
 
Такий початок одразу прикував увагу аудиторії і змусив насторожитися. А лектор казав далі:
— Всі ви гадаєте, що могила не може говорити, що фрагмент пісні, який я навів, лиш поетичний зворот, вислів її творця, українського народу. Так і я колись думав. А насправді воно не так. Могила може розмовляти не тільки з вітром, а й з людиною, тільки треба вміти розуміти її мову. І слід сказати, що мова могил — кришталево чиста, правдива... Про минуле нашого краю ми довідуємося з писаних пам'яток — літописів, мемуарів — та з усних переказів, пісень, але зміст цих джерел може бути не досить об'єктивний. Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, від настроїв, методів оцінки тощо. Могила не зрадить, не обмане і все збереже, що взяла на схов. Вона доведе вам матеріальними, археологічними документами — хто, яка людина тут лежить, якого вона племені, розкаже про уподобання небіжчика, домашній побут, звичаї, релігійні вірування, художній хист, про її сусідів.
Лекції Дмитро Іванович читав простою, зрозумілою всім мовою, без жестикуляції, але ж глибоко западали його слова в серця слухачів.
— Давно те діялося,— згадував Коваленко.— Пам'ять не зберегла в усій оригінально-неповторній красі всіх його овіяних любов'ю оповідань, але зміст їх пам'ятаю і досі. Було, слухаєш, і не наслухаєшся, і боїшся, що ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову веселий, жартівливий голос надзвичайного лектора... Таким знали Дмитра Івановича і потім, коли він розповідав екскурсіям про експонати, зібрані в музеї. Коли ж хтось з екскурсантів про щось спитає, у його відповіді відчувалася не тільки велика ерудиція, а й велика любов до всього, що зібрано в музеї.
Не раз потім казали ми між собою: як то добре було б, якби зробити грамзапис його розповідей. Яка б це чудова пам'ятка лишилася наступним поколінням — працівникам музею і його відвідувачам!
Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного матеріалу, Олекса Васильович частенько бачився з Дмитром Івановичем і в музеї, і в господі вченого. Випало йому бути присутнім і тоді, коли в Дмитра Івановича гостював Панас Карпович Саксаганський, під наглядом якого саме тоді готувалася вистава «Отелло».
Але найбільше запам'ятав Коваленко урочистий вечір 1913 року в зв'язку з тридцятирічним ювілеєм літературно-наукової діяльності професора Яворницького і слово ювіляра.
— Прослухав я оце всі доповіді ваші,— сказав Дмитро Іванович,— та й думаю собі: немає в світі кращого чоловіка, як Дмитро Іванович Яворницький! Який він хороший, талановитий, розумний! Як би добре було жити на світі, коли б усі люди були такі, як Дмитро Іванович... Переглядаючи свій доробок на рідному полі, на всіх його ділянках, скажу вам по правді: Яворницький як письменник— не вартий доброго слова; Яворницький як археолог — так собі; Яворницький як людина — годилося б бути далеко кращим; Яворницький як історик — історик поганенький; Яворницький як збирач археологічного матеріалу, і особливо фольклору,— па цьому полі я таки зробив багато. Але ж дякувати за це треба не мені одному. Велику роботу в цій галузі виконав гурт людей — учителі, лікарі, фельдшери, службовці різних установ, студенти тощо. Я їм безмежно вдячний за їх безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а від щирого серця, з доброї волі.

читати