Завантажити

може зробити так, що тіло якого завгодно мертвого чоловіка буде як живе.
Яворницький давно хотів роздобути оту мумію. І дійшли до нього чутки, що в Єгипті їх хоч греблю гати. І вирушив він у той далекий край — Єгипет. Довго ішов пішки, їхав на верблюді. Дивиться, а навколо все піраміди та піраміди, гострі та високі, і все кам'яні. Коли приїхав до Єгипту, то про це дізналися жерці. Як тільки вони довідалися, що якийсь чужинець хоче роздобути мумію, зразу ж сказали:
«Е, ні! Зась!» Та Яворницький був упертий чоловік, він як ото що надумав, то зробить. От він і каже: «Давайте мені мумію!» — а жерці йому: «Не дамо». Та коли вже побачили, що з ним важко змагатися, тоді порадилися між собою і захотіли його погубити. Отож вони сказали: «Добре, віддамо тобі мумію, тільки в підземному храмі богині Ізіди, серед ночі, після служби».
З Яворницьким було двоє друзів. Вони відмовляли його, просили, щоб він схаменувся, не йшов на це, та Яворницький тільки всміхнувся: «Ні, я піду, мені жерці не страшні!» Тоді з ним пішли і його вірні друзі. Уже скоро північ. Підійшли втрьох до піраміди в умовлене місце, ніякого входу в піраміду ніде не видно. Аж ось загурчало, загуділо — розсунулися кам'яні плити. Через розчинені двері видно якесь наче сяйво. Яворницький підійшов до перших дверей. За другими дверима стояв натовп жерців. Вони були в багатому й розкішному вбранні. Звідти пахло чи то чебрецем, чи то ладаном і було чути якийсь наче спів. Жерці стояли біля столу й на мигах кликали підійти до них ближче. Вони йшли до другої кімнати, держали в руках мумію і заманювали Яворницького до себе. Та він розгадав їхні лихі наміри й далі не пішов, а став показувати руками, щоб жерці винесли мумію в першу кімнату. Ті довго не хотіли виносити, хитали головами й крутили носами, а потім таки винесли мумію в першу кімнату і головний жрець уже простяг її до Яворницького. Та він розгадав загадку і став задкувати. Одступає назад, а за ним іде жрець, і так аж до дверей. Коли це почувся грім, тріск, шум, і стіни стали зсуватися. Яворницький з вірними друзями вискочив з піраміди перед тим, як вона зачинилася. Мумія була в його руках. А в цей час де не візьмуться хоробрі запорожці! Вони й виручили свого писаря з біди.
На другий день пішли оглянути те місце, куди вони входили до підземного храму. Та скільки не шукали — ніде його не знайшли. І поїхав тоді Яворницький з своєю мумією до Катеринослава.
 
НЕ ДЛЯ ПСА КОВБАСА
 
Ото коли в Катеринослав наскочили махновці, то тягло їх у музей, як мух на мед. Чому? Там же зберігалися золоті речі та всяка коштовна зброя. Отож і кортіло песиголовцям погріти свої брудні руки.
Махно був хитрий, а Яворницький ще хитріший. Він не боявся ні царя, ні міністрів, ні самого Махна. І таки добре обдурив його.
Ось іде Яворницький, а до нього підскакує ад'ютант Махна й питає;
— Правда, Що в музеї висить шабля запорозького полковника Гладкого?
— А хоч би й правда, то що?
— Бережіть! Побачить Махно — забере!
Яворницький одразу зметикував: «Якщо про цю шаблю дізнався Махно — треба її сховати».
Подався він у музей, схопив шаблю Гладкого і сам сховав її в підвалі, закидав усяким мотлохом.
Ось підлітає на фаетоні Махно до музею.
— Де шабля Гладкого?
— Ходімте, покажу.
Привів Яворницький Махна до одної вітрини, ткнув пальцем у поржавілу, без руків'я шаблю і каже:
— Оце вона!
— Не може бути! Мені казали, що шабля Гладкого покрита золотом, а це шматок іржавого заліза!
— Для кого іржаве залізо, а для музею — скарбі
Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нічого з того не вийшло, він таки не показав коштовної шаблі.
Як дізналися ж махновці, що їхній «батько» вийшов з музею без золотої шаблі, аж скипіли. «Ну, нічого,— кажуть,— все одно вона буде наша!»
Їм хтось сказав, що шабля знову появилася в музеї і висить у залі проти скляного даху. Тоді бандити вирішили викрасти її. Залізли вони вночі на дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залізні гаки, щоб виловити запорозьку шаблю.
А Яворницький теж не дрімав. Він ще звечора помітив, що махновці чогось гасають біля музею.
Під ту саму ніч Яворницький укупі з сторожем пішли в засідку. Наділи теплі кожухи, здобули десь валянки і всю ніч вартували. Чують — брязь на дахові скло. Зирк, а зверху вже лазять махновці. Гаки на мотузках спускають.
— Зразу видно, чиї це синки до нас у гості лізуть! — пошепки сказав Яворницький сторожеві.— Aнy, Іване, схопи мені отого гака!
Сторож швидко підбіг, схопив гака і з ним до Яворницького. А той узяв того гака і підчепив ним важелезну статую Христа.
— Ну, хлопці, сіпайте, тягніть угору!
Сіпали вони, сіпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак ніяк не піддається, навіть з місця не ворухнеться, неначе за нього сто чортів вчепилося.
Яворницький і каже сторожеві:
— Ти бач, які мудрагелі, шаблю

читати