Завантажити

пишно сяли в чистому небi, миготiли й бризкали свiтом в сухому прозорому повiтрi. Метеори раз у раз спадали з неба на степ, то нiби хто кропив небо огняною водою, то нiби огняний палець велетня розпорював все небо од верху до самого низу. Зорi так ясно сяли, що ввесь степ, навiть не освiчений мiсяцем, мрiв од краю до краю. Садок i церква, верби й вiтряки мали якийсь фантастичний вигляд палацiв, зубчастих стiн. Чорнобиль, бузина коло тину здавались цiлим лiсом; а нарiзно стоячi будяки серед степу здавались гiллястими дубами. Павло пiшов у степ, i степ почав перед його очима наче оживать пiд впливом недавньої науки в школi, недавньої розмови й гарячих дум.
I по степу неначе перед його очима перелетiли на баских конях, мов тi птицi, орди давнiх народiв, пересунулись важкi орди татар з чередою, з верблюдами, гарбами й кiньми. I все те посунулось, полiзло на Київ, на Україну, заславши українським трупом степи, поливши їх українською кров'ю. Вiн згодом неначе побачив, як розлетiлись по степу соколами й орлами козаки. Вiн так очевидячки роздивлявся на їх конi, баскi та прудкi, на їх довгi чуби, що одставали од голов i маяли од вiтру, на їх лиця, гарнi й смiливi, на кунтушi ясноцвiтнi, що неначе все те й справдi дiялось тепер перед його очима на широкому степу. От нiби перед його очима басували гетьманськi конi, а на конях сидiли гетьмани-лицарi, а за ними вигравали козаки на конях, мов хвилi на морi, манячили червоноверхими шапками, - i перед ними оступались дикi орди, падали необережнi польсько-шляхетськi голови. Все поле вкрилось трупом.
Потiм заворушилось по степу велике, як самий степ, вiйсько московське, посипались крупами москалi, полiзли степовими мишами й сараною. Ще яснiше заблищали зорi, частiше замиготiли метеори, розпорювали небо блискавкою зверху донизу й освiчували ясно ввесь степ. I перед його очима розiслався степ, ввесь облитий людською кров'ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кiстками, засипаний попелом пожежi, укритий диким гайворонням. Вся степова трава, всi степовi квiтки були неначе обмоченi в кров, виросли, политi тiєю кров'ю, пускали корiння в кiстки й попiл, розносили попiд небом пахощi, витягнутi з українських душ, то козацьких, то дiвоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повiтря українського неба, української землi. Мрiя так ясно малювала перед ним страшнi картини українського минувшого часу, що вiн подивився собi пiд ноги, чи не хлюпається кров пiд його ногами.
То була не кров, а роса, що падала з холодного неба на гарячу землю. Повiтря стало свiжiше. Край неба почав червонiть. I степ ще далi стало видно. Роса вкрила траву й бiлiла проти сходу, неначе хто потрусив степ iзумрудами й прикрив павутинням. На степу було так тихо, неначе вся земля з селом, хатами й садками замерла на той час в мiцному снi. Тiльки червоний край неба натякав на жи-воття, давав надiю, що незабаром все знов оживе й почне вiковiчну незмiнну роботу. Трохи згодом на селi заспiвали пiвнi. Радюк почував, що його голова вже прохолола, що його пульс кидався рiвно. Вiн вернувсь додому, впав на лiжко й заснув мiцним сном щасливого студента, що добре здав екзамен i приїхав додому на спочинок на вакацiї. На другий день сонце високо щдбилося вгору, а Павло спав. Батько й мати ходили тихесенько по кiмнатах, не гуркали дверима, щоб не збудить дорогого гостя.
Того ж таки дня трапились iменини самої Радючки, i старий Радюк був навiть радий тому, що приїдуть деякi сусiди, йому дуже хотiлось похвалиться перед ними своїм сином.
Вже сонце стало на вечiрньому прузi, як почали з'їжджаться ближчi сусiди, котрi знали про тi iменини. Деякi попривозили своїх дочок, почувши, що приїхав молодий Радюк. Вечiр був погожий. В покоях було душно. Хазяйка попросила гостей вийти пить чай на терасу. Вона сiла коло самовара й наливала чай; кругом стола й на лавках сидiли хуторянки й хуторяни. Тераса була без покрiвлi, вся обвита виноградом. Виноградний лист закривав гостей од косого промiння сонця. Над терасою синiло вечiрнє небо. Старий Радюк балакав з сусiдами, а дами сидiли коло стола поруч з хазяйкою. Мiж дамами кидалась в очi одна немолода удова капiтанша. То була Ликерiя Петрiвна, на прiзвище Висока. Старий Радюк продражнив її Макухою. Панiя Висока й справдi трошки скидалась на макуху, бо була присадкувата, кругленька, з круглим повним лицем, котре од духоти почервонiло й лиснiло од поту. Панiя Макуха ледве встигала обтирать його бiлою хусточкою та все жалiлась на духоту. Невважаючи на свою дохожалiсть, вона любила чепуриться, була вбрана в ясну сукню й мала на головi рожi, якi були б до лиця молоденькiй паннi. Хоч непросвiчена й проста, але вона любила вдавать з себе свiтську панiю й була з претензiями. Меж гiстьми було чимало паннiв, але одна мiж ними була найкраща, хоч була i дуже молоденька. Вона була вбрана в вишивану українську сорочку, бо недавно була в Полтавi i вгледiла там нову моду. Почувши од знайомих сусiд, що молодий Радюк приїхав з Києва в українському костюмi,

читати