Завантажити

в рот шматочок паляницi.
Вiн так швидко вливав чай у рот i так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Пiсля унiверситетського товариства, пiсля палких недавнiх диспутiв у Києвi йому й тепер здавалось, що вiн розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспутi. Новi iдеї муляли йому в головi й дуже займали його, гарячили його кров.

- Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволi, - здержувала його мати, на що син не звернув нiякої вваги.

- I багацько вас там носить такий костюм? - спитав батько. Син покинув пить i їсти й пiдвiв голову.
- О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним iдеям, якi давно розiйшлися по Європi й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всi зараз терпимо i самi того не добачаємо? Бо ми були слiпi, глухi й нiмi. I народ терпить, i ми всi терпимо, куди не глянь. У нас що дуже й пiдле, те панує i жме, а що слабе й добре, те мусить терпiти i не смiє голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ наш вже визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала наш народ в своїх руках у неволi.

- Та що ж маємо робить? З ким маємо битись i войдуваться i за що? - спитав один гiсть, але Павло не дав йому й скiнчити.

- З темною силою треба войдуваться! Нам не треба нi землi, нi води. Нашою водою можна свiт потопить; нашою землею можна засипать волю всiх людей на цiлому свiтi. Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! Ми й так темнi й глухi; ми й так маємо бiльма на очах! Нащо нам великi дзвони? Нащо нам золотоверхi монастирi? Нащо нам топити вiск перед образами?

- Не кричи, сину, бо ми чуємо! Пожалiй себе! - здержував його батько, а сам несамохiть милувався сином. Його завзяття, палка вдача, розум, розвитий наукою, - все те тiшило батька так, що вiн задивлявся на блискучi синовi очi, на палаючi щоки. Вiн був гордий сином перед сусiдами.

- Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й чудова, як утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим i годують i не дають нам нiчого луччого, держать нас i народ наш в темнотi, не дають народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам нашого хлiба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волi, науки, школи, просвiти.
Павло встав i почав махать руками. Його червоне лице палало, як в огнi, очi блищали завзяттям i надзвичайною красою смiливостi. Вiн почував у собi таку любов до нової iдеї, що старий батько своїм серцем несамохiть почутив, що в синових словах є щось нове й правдиве. А син все говорив та говорив. Його язик, такий легкий, як i в батька, ледве встигав вигортать i виявлять силу думок, всю силу гарячого почування, котре наче кипiло й клекотiло в його серцi. Мати одсунула од його холодний недопитий стакан i присунула другий, гарячий. Син не доторкнувся до його й не переставав говорить. Нове убрання, нова мова, якiсь iдеї, котрих вона добре не втямила, хоч трохи й постерiгала, надзвичайний запал i навiть злiсть, з котрою злiтали слова й думки з синового язика, - все те дуже здивувало матiр, котра до цього часу за нiякi iдеї нiчого й не чула. Вона бачила, що чиниться щось не-чуване, i перш од усього злякалась. Iнстинкт материнський найпереднiше заговорив в її серцi. А гостi все сидiли мовчки та тiльки дивились.
- Де наша минувшiсть, де вона дiлась? Де наша козацька воля i рiвнiсть? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчини, не треба панiв!

- Та чого ж нам треба? - спитав батько несмiливо й тихо, сливе нишком.
- Та чого нам не треба, коли ми нiчого не маємо! I Павло витяг з кишенi жмут паперу, писаного й лiтографованого, й твердою рукою кинув на стiл. Мати й батько, сестри й гостi - всi жахнулись й одхилились од стола. Велике завзяття, й гаряче слово, i жар серця, i темний вечiр - все те впливало на слухачiв так, що їм здалось, нiби вiн кинув на стiл якiсь чари, а не пучок паперу.
Мiж тими паперами було багацько писаних i лiтографованих перекладiв нових європейських авторiв: Ренана, Бюхнера, Фейербаха, Прудона, деякi забороненi цензурою твори Шевченка i багато дечого iншого.

- Нехай же це все полежить до завтрього, бо тепер не буде часу читать. Ти все говориш, - сказав батько, - а я мовчу. Менi обридло вже мовчать. Мовчи ще ти, а я говоритиму! Я тобi тим часом розкажу, як були собi двi молодицi, та обидвi такi цокотухи, такi лепетухи! Якраз такi, як ти та я, що одна другої нiяк не переговорить! Одна другiй щось розказує. Обидвi разом своє товчуть, i одна одної не слухає. Ото раз вони пiшли в заклад, хто кого переговорить.
- Ет, тату! Нам не треба анекдотiв! Нам не треба балакання; не треба слiв,

читати