Завантажити

гримать Радючка.
- Не бiйся! Я твоїх iнституток не зачiпаю; не зачiпай i ти мого гусарина! Правда так, гусарине? - казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика.
- Правда так, гусарине! - промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку.
- Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дiтьми? - бiдкалась жалiбним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.

- Ож слухай сюди! Ото була собi така жiнка, що нiколи доброго слова не сказала чоловiковi. Що чоловiк не скаже, то вона все робить навиворiт. Чоловiк каже - образи, жiнка каже, - луб'я! Вiн каже - ячмiнь, вона каже - гречка. Ото сама жiнка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарi та цибулю, сухарi та цибулю. Раз чоловiк примiтив, що жiнка напекла свiжого хлiба, спекла собi на обiд курку й налила пляшку горiлки. Бачить вiн те та й каже: "Гляди ж, жiнко, хоч сьогоднi не кидай менi в мiшок свiжого хлiба!" - "Ба вкину, трясця твоїй матерi!" - "Та не кидай же хоч тiєї печеної курки!" - "А тобi що до того? Вкину, вражий сину, тобi на злiсть!" - "Та хоч не кидай же пляшки з горiлкою!" - "Ба вкину! Таки вкину! Сiм болячок тобi на печiнки!" - сказала жiнка, ще й кулак об кулак ударила i все те вкинула чоловiковi в мiшок. "Та хоч не пiддавай же на плечi!" - "А тобi що до того! Як схочу, то й пiддам! Таки пiддам тобi на злiсть!" - I вона вхопила мiшок, пiддала чоловiковi на плечi й випхнула його з хати в потилицю.
Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала про свiй гнiв i починала смiятись.
Тим часом Павло пiдростав. Сама мати почала доглядать дiтей, i виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсiм ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять по-французькiй i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать по-українськiй. Не так було легко для матерi доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести вiйну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок нiяк не хотiв стерпiть тих форм, в якi хотiла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втiкав потаєнцi з свiтлицi до наймитiв. Наймити казали йому казок, спiвали пiсень. Вiн навчився од їх українських пiсень, вивчився чудово говорить по-українськiй, на диво й на жаль матерi, i часом цiлий день сидiв коло парубкiв, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветнi. Мати загадувала няньцi привести його, прибирала його, чепурила, зачiсувала, а Павлик, вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, їв козельки, щавель i раз прибiг до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних голоцюцькiв.
- Тату! Ось я тобi гостинця принiс! - говорив хлопець до батька.
- Понеси, сину, того гостинця своїй матерi.

- Коли я, тату, тобi принiс!
I Радюк брав сина на руки вкупi з горобиним гнiздом i козельками, цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанцi, зеленi на колiнцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна.
- Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! - казала вона, здiймаючи руки й оглядаючи синка. - Боже мiй! Що це в його в руках?

- Пташки! - казав син.
I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й цвiрiнькали, роззявляючи червонi дзьоби з жовтими заїдами.

- А це що в тебе?
- Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!

- Борони тебе боже! Не їж! - кричала мати, вириваючи козельки з його рук.
- Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь рукавички! - казав Радюк, подаючи їй й справдi рукавички.
- I що вийде з того хлопця!
- Гусарин вийде, як його батько! - промовив Радюк.

- А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив. "Був собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi брати. Ото раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi..."

Мати прислухалась i витрiщала з дива очi: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.
- Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi?

- Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб'єш з пантелику дитину! - кричала жiнка на Радюка. - Дай його сюди.

I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на його чистi штанцi, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втiкав до хлопцiв в надвiрню, опрiчню хату, переймав пiснi й казки i ганяв з пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великi достатки не давали матерi обставить сина гуверньорами й зовсiм одлучить од народу, як то буває в наших багатших панiв.
Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в київську гiмназiю. Там вже не було нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там була iнша сфера, iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся додому на вакацiї, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд української нацiональностi й мови.
- Хтось дуже добрий вигадав оту школу! - казала Надежда Степанiвна, вiтаючи синка. - Тепер гарно й подивиться на хлопця! I говорить як

читати