Завантажити

iдей, i на його находив i страх, находила й злiсть. Молодi Радюковi товаришi з надзвичайною смiливiстю перетрушували ввесь уклад життя, перебирали, як по пальцях, всi свої пергднiшi старi погляди, позиченi в батькiв, в дiдiв, в школi, у вчителiв. I їм не було спину в чотирьох стiнах, в темну нiч, мiж душами й серцями, однаково молодими й смiливими. Тодi Радюк складав свої пересвiдчення.
Було лiто, i настали вакацiї. Радюка ждали в Журбанях щодня. Мати понапiкала й понаварювала. Наближався вечiр, i вся Радюкова сiм'я зiбралась на терасу пити чай i виглядать Павла. Чимало минуло часу, i велика змiна сталася з старим Радюком i його жiнкою. Радюк сидiв коло стола, сивий, аж бiлий, але його лице було й тепер гарне й свiже. Здається, задля його лиця не було старостi: такi швидкi були його очi, такi червонi уста, такi рум'янi повнi щоки. I тодi, як старiсть присипала снiгом його волосся на головi, вона не насмiлилась доторкнуться до чорних великих вусiв, котрi мали великий контраст з сивою головою. Радюк анiтрiшки не стратив веселостi та охоти до оповiданнiв i балачки. А його жiнка дуже подалась, помарнiла, змiзернiла, зблiдла; її щоки позападали, i колись класичний нiс тепер аж надто видався з лиця, загострився по-старечому.
Сонце спускалось. Надворi було тихо й тепло, як бував в жнива. Пiсля довгого, як море, лiтнього дня все на свiтi нiби потомилось. I сонце нiби знехотя йшло на одпочинок, дерева стояли неворушно. На полi на пригорках важкi волотки проса, повнi, стиглi вже колоски пшеницi понахилялись додолу i нiби вже дрiмали. Птицi мовчали. Було якось тихо й мертво надворi, нiби само небо вже дрiмало. Прямо з тераси було видко шлях, котрий вибiгав з зеленого степу й ледве примiтне спускався в село возвозом з пригорка. Вже й череда перейшла; тiльки шляхом ледве плуганились двi корови, одбившись од череди.
Радюк почав розморлять з жiнкою про хазяйство; але розмова його все рвалася, його думка давно полинула в степ шляхом - виглядать сина. Вiн пив чай i очей не зводив з того битого шляху. I його жiнка держала стакан чаю в руках, а задуманi, втомленi очi повернулись до степу, до синього неба, туди, де стояв Київ. Навiть малi дiвчата не пустували й вгамувались, неначе й їх думки злились докупи з думкою батька й матерi.

Наливаючи чай, Надежда Степанiвна щовечора ставила на стiл зайвий стакан. I тепер вона налила всiм по стакановi й поставила один порожнiй; навiть вкинула туди грудочку сахару.
Радюк подивився й промовив:
- Для гостя наготувала!
Радючка навiть не обiзвалась, тiльки її очi знов потягло в степ, туди, де ховався й зникав битий шлях, де стояв Київ. Вона тихесенько зiтхнула.
Замiсть жартiв Радюк i собi легенько зiтхнув. В їх була одна думка, одно почуття. Мати думала-гадала про долю сина: яка-то колись буде його жiнка, i де вiн її вiзьме, i якi в неї колись будугь унучата, i чи буде вiн щасливий в парi з молодою жiнкою. А батько думав, як-то там синовi вдалися екзамени, i як вiн скiнчить курс, i яку собi службу дiстане, i як йому вдасться на тiй службi: чи осмiхнеться до його доля, чи, може, недоля буде слiдком ходить за ним на довгiй нивi життя. I всi тi думи вони обоє нiби читали на далекому небi, на сизому степу, де вiн зливався нiби туманом з синiм небом. Туди тягло й поривало їх очi й їх думи.
Коли це з степу неначе випливла жидiвська балагула, напнута бiлим полотном. В балагулi стримiло з десять голiв, натиканих по всьому возi вздовж i впоперек. Балагула скотилась в ярок i наробила своїми брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матерi швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двiр, i швидко не стало чуть нi гудiння, нi брязкання.
- Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, - тихо промовив Радюк.
- Мабуть!.. - ще тихiше обiзвалась Радючка й зiтхнула. Вже сонце стало на вечiрньому прузi над самим степом. Коротке гостре промiння заквiтчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натиканi ножi, розпеченi в огнi. Тихий свiт лився по степу. Ввесь степ червонiв проти сонця, нiби вкритий червоним туманом, i той туман неначе широкими завiсами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без кiнця. А сонце блищало на вечiрньому небi якимсь чудовим оком, котрому нема нiчого рiвного в свiтi!


З гори знов почало з'їжджать двi повозки, запряженi добрими кiньми. Пiддурене серце батькiв якось не вiрило й не ждало нiчого. Вони думали, що й тi вози поминуть Журбанi й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвiр'ї, i до Радюкiв на терасу ввiйшло кiлька сусiд-дiдичiв, щирих приятелiв. Вони знали, що в Журбанях сподiвались молодого Радюка, i приїхали навiдаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привiтались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, ал розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самотi.
- Чи нема й досi сина з Києва? - спитав один сусiд.

- Нема. Ждемо й не дiждемось. Дай боже, щоб ви були добрi на почин в цей вечiр, - промовив Радюк якось смутно.

Тимчасом

читати