Завантажити

дуже гарний з себе! Високий на зрiст, рiвний станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима й повним лицем, вiн був гарний, як чорнобривець, i мав силу причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Смiливий, як козак запорожець, трохи причепливий, як москаль, вiн мав надзвичайний дар розмови й оповiдання. Вiн усе розказував українськi народнi анекдоти, смiшнi, повнi жарту й юмору, знав їх без лiку, мiг розказувать цiлий вечiр, другий вечiр, тиждень i все десь їх набирав, неначе витрушував з якогось безоднього мiшка. Пробуваючи на Українi по селах i хуторах, вiн наслухався їх од народу, мiж панами й духовними, мiж селянами й городянами, i знав їх бiльше, нiж Шехерезада знала казок. Вiн розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квiток поезiї, чому позавидував би найкращий оповiдач. Вiн умiв так смiшно розказувать, що всi реготались, аж за боки брались.

Вернувшись у хутiр, вiн незабаром розворушив усю околицю й розвеселив її. На хуторянських вечорах, де було по кiлька десяткiв паннiв i нi одного панича, його ждали, як бог зна кого. Всi сiдали кругом його, роззявляли роти, смiялись i слухали його оповiдання, доки вiн не договорювався до анекдотiв, трохи соромiцьких. Тодi панни червонiли, втiкали, а Радюк починав розказувать пресмiшнi оповiдання про жiнок та чоловiкiв, про циган, про москалiв. На хуторянських вечорах Радюк поводився трохи по-сiльськiй, мов на вечорницях, любив часом ущипнуть будлi-яку панну за палець або здавить за руку, часом грався з паннами горiхами в чiт та лишку, кидався насiнням i гальками з хлiба. Панни не сердились на його, бо всi любили його, i кожна мала надiю вийти за його замiж. Де на вечорi не було Радюка, там було сумно й невесело. Тiльки ж його вороний кiнь влiтав у браму i його чорнобриве лице з'являлось перед вiкнами, всi гостi ворушились, веселiшали, а панни червонiли, побачивши його чорний гусарський вус i чудовi, веселi, блискучi очi.
Радюк любив сусiд таких, як сам: веселих i говорючих, i страх як не любив пiчкурiв i мовчунiв! Вiн своїм цiкавим язиком подавав прiзвища усiм сусiдам: одного продражнив посмiтюхою, другого печеною морквою, одну панiю назвав макухою. Такi прiзвища й зостались за ними в околицi. I невважаючи на те, сусiди не сердились на його, бо знали його як людину добру, хоч i цiкаву на язик.
Саме тодi скiнчила харкiвський iнститут Надежда Степанiвна Iскра й приїхала в Журбанi. Кiлька рокiв минуло, як до неї присватувалось багацько женихiв, але всi вони взяли гарбуза. Iскра була гарна, хоч трохи блiда й сухорлява. Лице її було щиро класичне, очi темнi. Вона трохи вередувала, вибираючи женихiв. За неї почали говорити в хуторах i судили та обносили її таки добре.
- Що там за цяця приїхала в Журбанi з харкiвського iнституту? - питали в Радюка хуторяни. - Чи вже ж пак ви не насмiлитесь приступить до неї?
- А давай спробую приступить! - гукнув Радюк i, причепурившись, вбравшись в офiцерський мундир, вiн поїхав в Журбанi подивиться на ту iнститутську цяцю.
Приїхав Радюк i... зараз заполонив серце харкiвської iнститутки! Забряжчав пiдкiвками, наговорив-наказав, насмiшив старих своїми веселими оповiданнями i причарував серце молодої чорними очима й веселою розмовою.
Молода Iскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й не могла наслухаться українських юмористичних оповiданнiв, розказаних червоними устами, приправлених жартами й смiшками, ще й блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюковi, а Радюк їй, i незабаром вона вийшла за його на великий смуток всiм хуторянським паннам. Радюк покинув свiй хутiр i оселився в жiнчиному домi, в Журбанях. В їх родився старший син Павло.
Старi Iскри любили свого зятя, як сина, обнiмали, цiлували його, нудились за ним, як його довго не було в господi. Вiн розвеселив їх на старостi лiт, смiшив своїми оповiданнями до самої смертi. Його жiнка трохи аж сердилась, що всi так липли до чоловiка. Породивши кiлька дiтей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, нi з сього нi з того починала гримать на Радюка. На її бiлих висках почали свiтиться тонесенькi синi жилки; лице її стало блiде й змiзернiло, а нiс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк нiколи не вважав на те i зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тодi пiдiймала очi, прислухалась i зараз-таки починала осмiхаться. Цiлий рiк Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.
Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Вiн не спускав його з колiн, няньчив його, як найпильнiша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще пiдбивав його, пiдставляючи голову й лице.
- Ну, сину! пустуй по хатi! - казав Радюк синовi, i син пустував, бiгав, а батько тiшився, любив цiлi години дивиться на його пустування, садовив його собi на шию, бiгав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякi анекдоти.
- Боже мiй! Що ти витворяєш? Ти зовсiм збавиш дитину! - починала

читати