Завантажити

внизу лежгв Подiл з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Днiпро. На пiвдень од пам'ятника пiдiймались гори, де був розкинутий Царський садок, а пiд горою, в глибокiм яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигiрський бiр, котрий од того став ще чорнiший, а далекi озерця на оболонi пiд тнм бором i рiчка Почайна горiли, наче розтоплене золото. На тiй картинi блищали всякi фарби, якими тiльки можна було закрасити її: там було й синє небо, i синiй Днiпро, i бiла смуга пiску, чорнi бори й зелена оболонь, i зеленi острiвцi, i червоне небо на заходi, i червона, як жар, вода пiд чорними межигiрськи-ми борами. Судна на Днiпрi, екiпажi й прохожi на шосе, на спуску, на подiльських вулицях - все те давало жизнi тiй великiй картинi й зганяло з неї мертвий спокiй природи.

Вечiр був тихий та ясний. На тротуарi, котрим були обвитi самi крайки гiр, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючi люди й милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собi стояли з дочками проти самого пам'ятника. Хто тiльки виходив на гору, то дивився на молодих паннiв, а найбiльше на Ольгу. Ольга вже хотiла обернуться, щоб глянуть на свiй iнститут, на те вiкно, де пройшли її дитячi лiта, але не встигла вона знайти того вiкна, як її вразила дуже оригiнальна картина коло пам'ятника.

На широких i високих схiдцях п'єдесталу сидiли рядками молодi паничi. То були студенти унiверситету. По їх блiдих лицях i очах, дуже веселих, по їх веселiй розмовi й жартах не трудно було вгадать, що та компанiя тiльки що скiнчила екзамени i, мабуть, щасливо скiнчила. Постава їх постатiв на схiдцях була дуже вольна i через те дуже грацiозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидiв, пiдобгав-ши ноги, дехто простягнув їх на всю довжину. Деякi поскидали картузи й порозкидали по схiдцях. Бiльша половина з їх курила, лузала насiння, кусала горiхи, обсипаючи лушпинням чавуннi схiдцi й траву.

Ольга обернулась, вгледiла той гурт i повернулась до матерi, промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!"
- Пхе! - сказала й Катерина.
- Пхе! неначе iнститутки нижчого класу! - додала Ольга.
- Нема на їх нашої маркiзи! - писнула Катерина.

- Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! - промовила Марта Сидорiвна.
- Ще й насiння лузають! Чи ти ба! Неначе сiльськi парубки! - прикинула Степанида.
- Мамо! який то бриль на одному студентовi! Чи провансальський, чи тiрольський! - аж крикнула Ольга.
- Де там! То український бриль, мужицький! - сказала їй мати.
- Пхе! Мужицький! А я думала, що тiрольський, - промовила Ольга.
- Якби пак тiрольський, то ще б нiчого! - знов прикинула Степанида з фiлософською мiною.
- Мамо! що то на одному студентовi? Така одежа, як на мужиках! - аж крикнула Ольга. - I такi широчезнi...
Ольга не насмiлилась назвать тих широчезних шароварiв i зупинилась.
- То мужицьке українське убрання, - промовила Марта Сидорiвна. - Бог зна, що буде далi! Швидко не можна буде по вулицях ходить! - сказала вона, важко зiтхнувши, неначе її на вулицi ждала смерть од тiєї української свити й бриля.
- Але вони їдять надворi! - крикнули обидвi iнститутки. - Ой, mon Dieu! (Мiй боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркiза! Поїдьмо в iнститут та розкажiм все чисто! Ото буде смiху!
Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничiв, обидвi панни, одначе, в душi милувались нею i милувались щасливими й веселими молодими видами. Вони самi так недавно скiнчили екзамен, скiнчили iнститут; так недавно гуляли на вольному свiтi, що та веселiсть приставала до їх, переливалась в їх душi. Їм обом заманулось пристать до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але iнститутська наука маркiз паралiзувала їх душi, придавлювала молоду потребу молодого серця i все наводила на їх думку про iнститутську дисциплiну.
Ольга спинилась на одному лицi, перевела очi на друге, на третє. Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним смiхом на губах. Те лице нiби говорило: "I нащо менi та краса картини, що розстелилась внизу, те небо й земля, тi люди! Хоч би вони й крiзь землю пiшли, менi було б байдуже! Я б їх вимiняв на одну добру сигару!"
Ольга поминула й те лице i спинилась очима ще на одному: те лице було молоде, рум'яне, виразне, його рамами обхоплювали чорнi кучерi.
Ольга тiльки що глянула на тi високi чорнi брови, тiльки що придивилась до чорних очей, i зараз впiймала самим серцем, самою душею їх промiнь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на ногах i тiльки соромилась сiсти на обтесанi каменюки, що були покладенi рядком коло тротуару.
Молодi паничi з схiдцiв смiливо оглядали паннiв, когрi проходили повз їх. Вони не поминули й iнституток. Всiм їм кинулась в вiчi Ольга своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кiлька з їх встало й побiгло навперейми поза пам'ятником. Мiж ними був i той панич з широким лицем.

читати