Завантажити

починається щось страшне. I їй раз приснився страшний сон, неначе тi нiмцi поперекидались усякими звiрами й дiдьками, рогатими й хвостатими, та все дражнились з неї. Такий страшний сон снився їй цiлу нiч до самого свiту.

Одпочивши добре на волi, молодий Радюк почав думи думати молодою головою. Наймилiшим мiсцем його молодих дум був старий садок. Наниз од дому Радюка колись давно була посаджена алея з лип та дубiв, але натура давно попсувала дiло людських рук. Старi липи та дуби росли вже давно по своїй волi; деякi виступили за алею й широко розкидали своє гiлля на всi боки. Два дуби вигнались вище за липи серед самої алеї. Колишня алея стала вже лабiринтом старого дерева, пiд котрим росла зелена трава, рiвна й гладенька, як килим, а за алеєю на низинi блищала ясно-зелена осока, така зелена й ясна, що в найсумнiшу негоду здавалось, неначе на неї свiтило сонце. Молодий Радюк любив ходить помiж тим старим деревом, мiж липами та дубами, любив саму гущавину, де серед сонячного дня було сливе поночi.
Радюк побув рiк в унiверситетi i вже скинув з себе той космополiтизм або великорущину, якою надаряє нашу молодiж великоруська гiмназiя.
Європейськi iдеї й наука показали йому новий свiт, нове живоття. Його давнi дитячi лiта в Журбанях, з українською мовою й пiснею, мiж челяддю й селянами, тепер неначе вертались знов.
Чудове, пишне українське село в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в квiтках! Чудовий, богом благословенний I богом забутий край! Хто бачив його не очима тiльки, а бачив серцем i душею, той повiк його не забуде.

В Журбанях ввечерi на вулицi до пiвночi спiвали хлопцi й дiвчата. Радюк до пiвночi ходив в алеї, по садку, доки не стихала остання пiсня на селi, доки не засипали дiвчата й хлопцi разом з спiвучим птаством. На чистому повiтрi до його долiтали виразно самi слова пiсень, повнi високої поезiї, простої й пахучої, як квiтки зеленого степу. Обвiяний духом поезiї, пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущо-го часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дiвчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами, з багатими городами й селами. Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним i добрим народом, багатим i просвiченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в лiтературi, з своєю наукою й поезiєю. I вiн неначе почув душею, як та поезiя розвивається, мов рожа в садку, в розкiшну, багату й вольну лiтературу. I перед його очима неначе розгортувалась театральна сцена, де вiн бачив все те уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн такою Україну.

I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости само, не полите водою й росою, без усякої помочi, пiд гарячим камiнням i пiском, зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його душi виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про свiй народ i Україну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй безвiстi, де не було нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться, хiба за одно повiтря.

Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була мета, ясна й проста - народ й Україна, але на скiльки дорiжок розбiгався великий шлях до тiєї мети! I од чого почать? I за що взяться? Та дума знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хiба за промiння сонця.
А зорi так пишно сяли на синьому небi! А земля й небо млiли так солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навiвали якесь щастя, якийсь спокiй на кожну душу i, здається, були ладнi загоїть смертельнi рани кожної душi, а тим бiльше - душi молодої.
Невважаючи на все, Радюк був дуже щасливий в тi унiверситетськi вакацiї. Вiн добре здав екзамени, одпочив на селi. I в свої молодi лiта вiн почував у себе стiльки сили й волi! Його життя здавалось йому таким довгим без кiнця, що всi сумнi й чорнi думи почали зсовуваться й ховались десь далеко. Його не лякала нiяка притичина i не перепиняла його на стежцi життя. Йому здавалось, що вiн усе переможе й перебуде, усе вiзьме i всього добуде, чого тiльки його душа забажає!
Щаслива, тричi щаслива пора молодого життя й думок. Щасливi лiта, щасливий час, повний надiями! Це не буває двiчi в життi, бо людина не цвiте двiчi.
Молодий Радюк часто вертався спать з такими смiливими мрiями, що весела пiсня й пiсня козацька сама намагалась. I часто його пiсня зливалась з пiснею будлi-якого парубка, що дуже пiзно вертався городами з вулицi од милої. В таку щасливу годину на його думку спадала постать молоденької хуторяночки, з гарним, щиро українським личком, з чорними бровами, котра не розумiла нi добра, нi зла, i спадала, як роса на квiтки, як поезiя, як пiсня, що повеселить серце та й пурхне метеликом на повiтря.
Раз якось на тижнi трапилось свято. На вигонi, на вулицях ворушився народ, убраний по-празниковому. На призьбах сидiли жiнки й чоловiки. Дiвчата й хлопцi стояли купами пiд вербами, балакали, жартували, лузали

читати