Завантажити

Бенедьо заспiв з робiтниками виконував його запорядки. Вкiнцi з настанням сумерку все було готове.
Леон i Шеффель ще осталися всерединi фабрики. Свiтло невеличких воскових каганцiв мигкотiло та сарахтiло, вiдбиваючися сотнями iскор в блискучiм череватiм кiтлi з полiрованої мiдi. З кутiв пiднiмалися бовдури пiтьми, звисали з дерев'яної голої стелi, немов грозячи привалити собою тих кiлька слабо блимаючих точок.
- Так завтра зачнете? - спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темнiючих просторах, по тiм гнiздi, в котрiм мали вигрiтися i виклюнутися його золотi сни.
- Зачнеться, - сказав Шеффель. - А робiтники готовi?
- А, правда, робiтники, - сказав Леон. - Ну, будуть i робiтники. Тепер того зiлля в Бориславi досить.
- А тiлько, знаєте, - сказав Шеффель, - наше дiло, теє-то, не зовсiм ясне. То треба вам постаратися о кiлькох, принаймнi трьох робiтникiв таких, на котрих би зовсiм можна спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умiстити треба в головнiм вiддiлi дестилярнi, в хiмiчнiй коморi, де, знаєте, оконечно вироблюється церезин. Щоби прочi робiтники думали, що се простий парафiн. О то постарайтеся!
- Гм, - мiркував Леон, - трьох робiтникiв, на котрих би можна зовсiм спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тiлько то штука - з-помiж того зброду винайти таких робiтникiв!
Тим часом на подвiр'ї нової фабрики зiбралися робiтники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати вiд нього решту плати i подякувати йому за роботу. Мiсяць пiднiмався на погiднiм небi, де-де з-за бiлої напiвпрозiрчастої мряки проблискували млявим свiтлом золотi зорi. Робiтники посiдали на каменях та урiзках з дилиння i балакали; глухий гомiн їх розмови йшов на поле i мiшався з срiбним шепотом рiчки, що туй обiч булькотiла по камiннi. Звiсна рiч, бесiда йшла про одно - про недавнiй робiтницький збiр, про складки i будущi надiї.
- По правдi кажу вам, - говорив Бенедьо, - диво сталося з тутешнiм народом. Коли я перед мiсяцем прийшов до Борислава i почав допитуватися, чи трiбували вони як-небудь ратуватися, то всi або головами похитували, або смiялися з мене. А нинi, самi видите, як усi, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досi вже маємо 150 ринських в однiй тiлько головнiй касi!
- Сто п'ятдесят ринських, - повторив з розстановкою один робiтник, - ну i що ж! Для одного була би се пiдпомога, але для тiльких тисячiв - що тото значить?
- Правда, що мало значить, - говорив Бенедьо, - але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися нашi складки. За мiсяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.
- Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?
- Гм, треба добре обрахуватися з силою i з грiшми. - сказав Бенедьо. - Числячи на прожиток одному чоловiковi лиш пiвтора ринського на тиждень, числячи далi, що безроботиця потягне тиждень i нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касi мусить бути на те найменше пiвтори тисячi ринських.. Найменше, кажу, бо крiм прожитку, будуть ще iншi видатки.
- Пiвтори тисячi ринських! - скрикнули в один голос робiтники, - Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селiв десять тисяч нових прибуде!
- Що ж робити, - сказав сумно Бенедьо, - на то вже, бачу, нема ради. Бiльших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на пождiм поступi, а як дiзнаються о наших складках, то ще бiльше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати i терпiти ще хоть три мiсяцi!
- Три мiсяцi! Хто знає, що за три мiсяцi може статися!
Замовкли робiтники, i сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Вiн i справдi почував, що дiло пекуче, що найбiльша сила сього люду лежить в його хвилевiм розбудженнi i що не покористуватися тим розбудженням - значить випустити з рук головну пружину дiла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.
- А ту й ще одна рiч, - промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. - Менi прийдесь вертати до Дрогобича.
- До Дрогобича? А то пощо? - скрикнули робiтники.
- Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скiнчилася.
- Шукайте iншої!
- Або ж ту без мене не обiйдеся? Правда, жаль чоловiковi покидати таку справу, над котрої заснованням трудився i думав...
- Ну, то й не покидайте!
- Се певно, що треба б не покидати, коби тiлько спосiбнiсть була.
Робiтники почували се добре, а навiть i в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього цiла справа могла би легко зiйти на фальшиву дорогу i через те зовсiм не вдатися. Вiн почував, що в кождiй новозложенiй для нових i непривичних цiлей свiжо зорганiзованiй громадi багато i дуже багато залежить на привiдцi, на його особистiм впливi i порадi. Правда, вiн почував, з другого боку, аж надто добре безсильнiсть i своєї думки i був переконаний, що не спiткайся вiн в Бориславi з побратимством i з такими тверезо мислячими людьми, як Матiй i Стасюра, вiн сам но був би, певно, дiйшов до того, до чого тепер дiйшов.

читати