Завантажити

питають, чи можна нам продихати, чи нi, а знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще далi знижувати, доки не впiмнемся за собою.
- Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
- Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром, чи й погрозою, на нi на що не здасться, - не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi, кiлько нас ту є, i тi, котрих ту нема, - одним словом, усi, разом, одного поранку, кождий при своїй роботi, приходимо i кажемо: "Годi, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидiти вдома. Доки не буде бiльшої платнi, доти й пальцем не кинемо".
I, сказавши те, всi додому!
Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду.
- Ба, та як же се - покинути роботу?
- На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть.
- Але ж се може потривати довго.
- Ну, дуже довго воно не потриває. Адже ж уважайте: жиди поробили з рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску, тiлько нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз бiльше, нiж тота надвишка в нашiй платнi. А .самi до ям не полiзуть, - потримаються, може, кiлька день, та й мусять-таки до нас "прийдiте поклонiмося".
- Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв!
- Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати вiдси людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
- А як мазурiв спровадять?
- То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
- Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботицi?
- Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу.
- А жиди змовляться i хлiба не довезуть, схотять нас виголодити.
- Ми й куповати вiд них не будемо. Як у нас будуть свої грошi, то собi спровадимо самi з мiста, ще за таншi грошi!
- I гадаєш, що з того буде нам помiч, що пiдвисшать платню?
- Я гадаю, що мусять, скоро тiлько ми видержимося твердо.
- Але таку громаду народа виживити, то треба величезної суми грошей!
- Можемо на час безроботицi одну часть людей вiдправити на села або де до мiста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого дiла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. I заки зачнем, то попереду уладити все порядно, i людей по селах розiслати, i хлiба настарати, i всего. Але то о тiм буде ще час поговорити. Тепер скажiть, чи пристаєте на тото, щоби у нас були каси: i частковi, i головна каса?
- Приставмо! Пристаємо!
- А на тото чи пристаєте, щоби двi третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головної каси?
- Нi, най двi третини йде до головної каси! Волимо давати по два центи, а щоби тiлько нам усiм швидше яка полегкiсть вийшла!
- А до головної каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре знаєте i котрим можете завiрити. А головна рiч, щоби каса була у такого чоловiка, що ту має яку свою посiлiсть.
- Ба, а де ж ту такого найти, коли всi ми зайшлi, бiднi?
- Я знаю такого чоловiка - старого Матiя, що у него ту своя хатина. Я би гадав, що найлiпше касу у нього помiстити. I то так, щоби кождий частковий касiєр мiг кождого часу прийти i перерахувати, що i вiдки є в касi, i оповiстити о тiм своїх людей. Два другi при головнiй касi мали би щотиждень ходити по кошарах i збирати грошi. Таким способом усе було би безпечнiше, що нiхто анi не оци ганить нiкого, анi собi грошей не присвоїть. Чи пристаєте на тото?
- Пристаємо! Пристаємо!
- А де є той Матiй? Хочемо видiти его! - закричали деякi, котрi не знали Матiя. Матiй вилiз на камiнь i поклонився громадi.
- Ти що за оден? - закричали до нього.
- Рiпник, люди добрi.
- У тебе є своя хата?
- Своя не своя, а так, як би своя. Моєї невiстки хата, але вона в службi, не сидить тутка.
- А приймешся, щоби у тебе була наша каса i щоби ти мав нам за неї давати вiдповiдь?
- Як перед богом i своїм сумлiнням, так i перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громадi. А впрочiм, вас ту з половина знає мене.
- Знаємо! знаємо! - озвалися многi голоси. - Можна покластися на него!
- Ну, а кого ж на других касiєрiв вибирати? - питали рiпники.
- Вибирайте кого знаєте, а наймiм таких, щоби могли добре бiгати, - сказав Бен дьо.
- Будь ти!
- Нi, я не можу - слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботi, не зможу бiгати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.
За сим Бен дьо подякував громадi за послухання i злiз iз каменя. Почався шум i гамiр мiж рiпниками. До Бенедя тислися рiпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице i голосним, щирим словом подякувати за добру раду.
Мiж тим робiтники швидко згодилися вибрати за двох других касiєрiв Прийдеволю i Сеня Басараба.
- Дякуємо за вибiр i за вашу добру вiру! - гукнув Сень до громади. - Постараємся

читати