Завантажити

той пiде гнити до кримiналу...
- Овва, ще хто знає, чи пiде, - сказав сумовито Матiй. - А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по свiтi та насмiваєся з хрещених людей!
- Е, то жид, то жид! - закричали деякi. - Жидовi все ввiйде. А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, - ну-ну!
- А по-друге, - говорив далi Стасюра, - сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався;
i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, - а прецiнь при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!
- Правда, правда! - гомонiли рiпники.
- Та що то, - говорили другi, - на то вже, вiдай, нема ради.
- Як то нема ради, - сказав Стасюра, - на кожду слабiсть зiлля є, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж знаєте: громада - великий чоловiк; де один своїм розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.
- Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, - говорили рiпники. - А час уже великий, бiда до костi догризає!
Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм вiри в можнiсть полiпшення i поправи їх нужденного життя, змiцнювали їх надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.
- Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду - вже всi зiйшлися! - загомонiли робiтники з усiх бокiв.
- Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! - сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
- Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, - гомонiли рiпники, обступаючи.
На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на всi сторони.
- Се що за оден? - закричали з усiх бокiв рiпники.
- От робучий чоловiк, муляр, - сказав Бенедьо.
- Ну, то говори, що маєш говорити!
- Я й небагато що маю говорити, - сказав Бенедьо, потроха осмiляючись. - Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене знає. Бiда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночi недосипляємо, вдень i вiдiтхнути не маємо коли, мозолi на руках набиваємо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, - i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'їш; а ми чи багато солодко в'їмося? Гiрко заробляємо - то правда, але ще гiршi нашi вжитки. Та й то бiльше млiємо голодом, нiж ситостi зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождiм кроцi! А то самi видите, яка нам повага. Робучий чоловiк у них i за худобину не вартує!
- Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом бiльше стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?
- Та й ще розважте, - говорив далi Бенедьо, - на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепає та копле штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i крутять, аж їм мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи не почує. От на кого ми робимо i яку подяку маємо за тото!
- Най їх бог покарає за нашу працю i нашу нужду! - гукнули рiпники з усiх бокiв.
- Так-то воно так, - говорив далi Бенедьо по короткiм передиху, - що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи нi, а по-друге, хто знає, чи нам вiд того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж їх! От i тепер покарав бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очi: "Iди собi, - кажуть, - коли тобi кривда, я десять найду на твоє мiсце за таку саму плату". То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе - здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа - каров божов, а нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з бiди вигарматися.
- Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки не маємо? - крикнули робiтники.
- Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, - сказав Бенедьо, - але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.
- Говори, говори! Слухаємо! - загули рiпники.
- Ну,

читати