Завантажити

ще довше, ну, то з чого тодi виживити тiлько народа?
Закид був справдi важкий, i лиця робiтникiв знов посумнiли, їх свiжорозбуджена надiя на таку новiтню вiйну i побiду над багачами була ще дуже слаба i непевна i зараз за першим закидом почала блiднути.
- Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила, возьмiм, на тиждень або на двi недiлi, то тодi мож робити змову. Розумiвся, тих, котрi би не хотiли належати до змови i йшли вiдтак на роботу, тих зараз, чи по волi, чи по неволi, за карк та й фуч з Борислава, най не псують нам дiла. Так само пiд час безроботицi могли би нашi-таки люди найматися де на iншу роботу - до лiсу, до тесельки, або де, тiлько щоби не до нафтових робiт. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидiвську пиху i добилися певно лiпшої плати.
- Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! - вiдзивалися рiпники. Почався живий гамiр в хатi, всi нахвалялися, що прикрутять жидiв-дерунiв нога попри ногу, кождий давав свої ради i не слухав чужих, кождий доповнював i лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тiльки Сень Басараб сидiв мовчки на своїм мiсцi i з жалем дивився на тоту рухливу громаду.
- Що з ними зробиш, - воркотiв вiн, - коли вони готовi бiгчи за кождим, хто їм два-три краснi слова покаже! Ну, про мене, най бiжать за тим медiвником, будемо видiти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? - обернувся вiн до Прийдеволi, що все ще стояв в темнiм кутi i непевно позирав то на Бенедя, то на гамiрливих, оживлених рiпникiв.
Вiн стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а вiдтак швидко сказав:
- I я, i я з вами!
- З котрими вами? - спитав гризько Сень, - Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?
- Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
- Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! - уговорював його Сень тихим голосом. - Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою...?
- Нi, нi, нi, не забув! - перервав Прийдеволя. - Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..
- Ну, так чого ж ту гризтися? Хiба суду боїшся? Не бiйся, комiсiя поїхала в тiй добрiй вiрi, що вiн сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яiiу не заткав!
- Нi, нi, нi, - знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, - не боюся комiсiї! Що комiсiя? Менi здаєся навiть, що якби комiсiя... теє... впкршiа, то менi би лекше було!
- Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?
- Послухай лишень, Сеню, - шептав Прийдеволя, нахилившися до нього i судорожно стискаючiї своєю крепкою рукою його плече, - менi здаєся, що той... жидок, знаєш... той, що в ямi погиб, що вiн не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, абощо!
- Як? Як? От також щось! Хiба ж вiн не був при тiм?
- Так, так, був i смiявся навiть, але чи вже за тото смерть, що смiявся? А може, вiн не робив нiчого, а тiлько тамтотi?
- Але вiдки тобi такi думки до голови приходять, хлопче? - запитався зачудуваний Сень. - Впав батько згори, дiдько го бери! Погиб той, ну i добре!
- Але як вiн не винен? Знаєш, як я здибав його, i вхопив у руки, i вiн почув, до чого се воно йде, то так спищав: "Даруй життя, даруй!" А як я в тiй же хвилi пхнув його... знаєш... то вiн тiлько зойкнув: "Не винен, не винен!" Вiдтак задуднiло, затрiщало, - я полетiв геть. Але той голос єго все за мною, все в менi, так i чую його! Господи боже, що я зробив! Що я зробив!
Бiдний парубок заламував руки. Сень дарма старався потiшити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касiєр був не винний.
- Ну, як той був не винний, то ти поправся, - сказав вкiнцi роззлоблений Сень, - i пiшли й винних тою самою дорогою! Най не винний дармо не покутує!
Тi слова були мов удар обуха для Прийдеволi. Оглушений ними, вiн похилив голову i знов затисся в свiй кут, не говорячи й слова.
А мiж тим побратими кiнчили нараду.
- Головна рiч тепер, - говорив Бенедьо, - вербувати людей до нашої кумпанiї. Хто з ким на роботi стоїть, або в шинку здиблеся, або на вулицi розбалакаєся, зараз i нав'язувати о тiм! Все розказувати: яка плата нужденна i який ратунок можливий. I складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав мiж своїми знакомими, а назбиране щовечора вiддавав головному касiєровi, котрого ту нинi треба вибрати.
- Добре, добре, треба вибрати касiєра! - гукали всi. - Ану, кого би ту на касiєра?
Радили то сього, то того, вкiнцi стало на тiм, що нема лiпшого касiєра, як Сень Басараб.
- Що, - сказав неприязно Сень, почувши се, - я мав би бути вашим касiєром? Нiколи! Я вiднинi й зовсiм не хочу належати до вас! Анi я, анi мiй брат.
- Не хочеш належати? А то чому? - скрикнули всi.
- Бо ви зступаєте з тої дороги, на котру раз стали при здоровiй застановi. Я своєї дороги не попущуся!
- Але хто ж яку дорогу змiняє? - сказав Андрусь. - Ту зовсiм нiчого не змiняєся!
- Що? I ти

читати